Варан - Марина и Сергей Дяченко Блукаюча Іскра

Скачать книгу

до яскравого світла горні не носять окулярів. А заморські гості – ті взагалі вважають, що затемнені скельця піддонців ховають брехню в очах, і пожадливість, і ще Шуузна-що. От чому хазяїну так сподобалось, що очі Варана звиклі до світла…

      Ніла ждала чогось. Не спускала вимогливого погляду.

      – Поїдьмо вглиб? – обережно запропонував Варан. Вона кивнула знову.

      – А хазяїн?

      – Хазяїн велів у гроті прибрати й дівчаток вигуляти. До вечора не шукатиме. – Вона нарешті випустила мітлу.

      Варан, відвернувшись, швидко-швидко задзвенів розлущеними черепашками, загримів черепками. Ніла зібрала подушки й вичистила жаровню. Мовчки, не дивлячись одне на одного, вони склали сміття в мішок, прив'язали важкий камінь, підтягнули до виступу над водою, зіштовхнули; розійшлись по воді хвилі, піднялося декілька бульок. Комусь із наших буде на осінь вітаннячко, подумав Варан. Утім, восени й сміття на добре: загати зміцнити або ще щось…

      Ніла тихенько свиснула. Змійсихи підняли рогаті голови, їхні опуклі очі блідо світилися зеленим.

      Не турбуючи себе спуском по східцях, Ніла стрибнула у воду з краю скелі. Красиво, без сплеску, пірнула у воду, виринула прямо перед Тугою, ухопилася за повід:

      – Годі хропти, стара! їдьмо!

      Варан замружив очі і теж стрибнув. Вода здалася цупкою, мов шкура на барабані; Варан випірнув оглушений. Журба покосувала із презирством.

* * *

      – Підожди, я зараз вогник запалю.

      Варан почув торопкий стук кременя.

      Нічого не було видно. Заплющені очі або розплющені – не мало значення. Темрява. Самоцвіти на лусці змійсих, смарагдові опуклі баньки, біле Нілине обличчя – у мороку все вмерло. Замість самоцвітів могло бути просто каміння, змійсихи могли бути сліпі, а Ніла могла бути потворною відьмою…

      Варану стало страшно. Він уперше пожалів, що пішов за нею в надра гори, в лабіринт переходів. Хто вона така? Хто вона йому?

      Зродився вогник. Із безвісті з'явились Нілине лице і долоня з довгою тоненькою свічкою, поверхня води, тіні рогатих голів на довгих шиях.

      – Злякався?

      – Дзуськи.

      – Я тут була давніше… Тут сухих каменів нема. Праворуч відкритий тунель, там іноді хазяїн особливо хоробрих гостей водить, зі смолоскипами… А прямо – дуже глибока кишеня. Я три рази пірнути намагалась, мало не втопилась… Не вийшло.

      – А там? – Варан махнув рукою наліво.

      – Там інший коридор, тунель, потім два гроти один за другим, потім розвилина. Якщо ліворуч повернути, то скоро вийдеш у таку печеру… Я там різні речі знаходила. Шовкова хустка плавала… Стара, уся майже в дірках, але з малюнком. Потім шматки корка… Потім із дерева така фігура, з двома головами. Принесла хазяїну, кажу, може, продати… А він каже: спали. А спалила іншу дровиняку, а фігуру сховала – вельми гарна. Потім тобі покажу.

      – Це що, з двома головами гарна?

      – Еге ж… Знаєш, у цих печерах скарби є. Точно є. Водою їх поволі вимиває… А є просто сховки. Горні в міжсезоння так їх лаштують, щоб у сезон, коли вода підніметься

Скачать книгу