LITMIR.BIZ

Скачать книгу

пустки чи непомірного огрому, як це буває на полонинах, а все ж обшир великий, не одноманітний, щораз інший і, здається, щораз гарніший. Цей світ лук, царинок та зореподібних квітників – світ безпеки, тиші та щастя. Недарма вважають, що зоряне небо – то галявини, небесні царинки. Мабуть, небесні ґазди, засіваючи та плекаючи ці гірські квітники, заздалегідь хотіли подарувати людям враження від своїх галявин.

      Відчуття часу зникає: час якось розвіюється й розпорошується, не поспішає, як одновимірна послідовність хвилин та годин, що спливають одна за одною, а дзвенить багатоголоссям, як церковний хор, іноді відступає, граційно ваблячи, в ритмічному танці, і повертається, мов усміхнена дитина уві сні. А потім знову розгортається, розкривається, як віяло, і наповнює собою луки – не час, а хвиля вічності.

      І, мабуть, тільки для вух втаємничених нявок, а іноді й для очей ґаздинь-примівниць, видзвонюють і вказують час квіткові годинники. Адже кожна квітка у свою, обрану нею годину, залежно від місяця, відкриває чашу, щоб черпати сонячне світло для своїх життєвих перемін та трудів. І о своїй, цілком своїй годині, навіть не підкоряючись сонцю, чаша закривається. Те дзвеніння квіткових годин чують вуха втаємничених. Рано-ранесенько сухий, шорсткий та строгий комонник – наче блакитним дзвоном квітів – оголошує п’яту сонячну годину. Раніше за всіх відкривають очі ці турботливі й старанні мандрівні наймички з долів, а ще – в той самий час – деякі квітки нечуйвітру, полонинський рід. Перші, можливо, принесли цей звичай зі степів, а другі з вершин. Жовтець, наче життєлюбний хлопчик, вибрав більш пізній час, сповіщаючи про шосту годину з лугових ставочків, що виблискують на сонці. Ніжний та вишуканий тирлич-генціана має час, спить і снить довше, в опочинку набирається сил, щоб відточувати форми. Ці квіти – творці копіткого та вишуканого мистецтва скульптури. Прокидаються допіру о дев’ятій годині. І так весь день. Вечорами, коли сонця вже немає, силени – шляхтянки, викрадені розбійниками, занесені крилатими вітрами на полонини та верховини, звіщають вечірню сьому годину – відкриваються тільки тоді, коли до них струменять хвилі світла, проціджені й профільтровані через темний кристал вечора; опалові й темно-фіолетові.

      Нявки щодня слухають дзвін цих годинників, метушаться разом із комахами, серед віхоли ароматів, які також долучаються до хору голосів, пісень, запрошень, подяки та залицяння квітів до комах. Але людські почуття занадто грубі, щоб розрізнити їх. Незадовго до Івана Купала, коли настають «Розигри», тобто свято, коли грає-буяє природа, нявки, як заводійки, затівають плєси і танці всіх істот, що живуть на луках, в лісах та на полонинах. Навіть вовки влаштовують божевільні й радісні танці. Саме тоді, в день єднання і братання з травами, молоді ґаздині й дівчата прокидаються рано вранці, до світання, щоб людське око не бачило, і бігають луками голі, мов рожеві хмаринки, з розпущеним волоссям. Вони танцюють, пірнаючи, купаючись та качаючись у високих травах, і, зазираючи квітам в очі, відчитують

Скачать книгу