ТОП просматриваемых книг сайта:
Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн.Название Сліпий василіск
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Марина и Сергей Дяченко
Жанр Научная фантастика
Серия Світи Марини та Сергія Дяченків
Издательство OMIKO
Вона кивала.
Ранок вони зустріли на тому самому бульварі, на тій самій лаві, тільки димних корків тепер не було, а були самотні машини, що чмихали туди-сюди, та ще світлофор, він миготів жовтим над тим місцем, де колись стояв регулювальник.
– Заспівай, – сказала Улія. – Заспівай про Міста.
Він посміхнувся. Ще не встигнувши погодитися, глибоко зітхнув – так зітхає птах, збираючись злетіти.
Сашко заспівав – неголосно й без слів. Улія і без слів упізнавала посипані вогнями схили, ланцюг вогнів у дзеркальній річці, потоки Людви та машин у стромовинах розв’язок, високі і низькі будинки, які утримують небо над великим Містом…
Сашко співав, і Улія раптом згадала все, що було сказано цієї ночі.
І повірила кожному слову.
Машин ставало все більше. Сашко вже не співав, а просто сидів, тримаючи Улію за руку; у будинку напроти – на четвертому поверсі – відкрилася кватирка, пропускаючи чиєсь цікаве обличчя.
– Прошу вибачення…
Улія і Сашко разом повернули голови.
Неподалік, у чавунній огорожі, стояла Червона Машина з відчиненими дверцятами. А в двох кроках від лавки була людина в димчастих – ніби дуже запилених – окулярах.
Людина в Червоній Машині не сподобалася Улії, зате після зустрічі з нею Сашко почав більше співати. Він співав вранці у ванній, вдень за фортепіано, ввечері в ліжку; Улія слухала, і їй здавалося, що вона летить уздовж вулиці над осьової розміткою, і ліхтарі завиваються у вогненні стрічки праворуч і ліворуч.
Після кількох днів щасливого очікування Сашко прийшов додому спантеличений і п’яний, потрясаючи папірцем, який він називав контрактом; його батьки були чи то раді, чи то стурбовані.
– Я буду співати, – пояснив Сашко Улії. – Це справжнє везіння, удача, так просто жар-птиця в руки… У мене будуть альбоми, я стану… Ти ще побачиш!
Він заснув, а Улія піднялася в темряві, відімкнула двері без ключа й вийшла в тісний коридор, де на брудній сходовій клітці маялося нутро блочного будинку з просілим фундаментом.
Чужі ліхтарі ледь помітно переморгнулися при її наближенні, дроти напружилися і знову розслабилися; вулиці були порожні, світлофор з чотирма секціями улесливо спалахнув зеленим. Улія вийшла на середину великого проспекту й сіла на подвійну лінію розмітки, затишно й звично, ніби на жердинку.
Тепер Сашко буде багато співати. Він щасливий. А значить, і вона щаслива теж.
Вона закинула обличчя до ліхтарів; асфальт був теплий і м’який. Улії захотілося лягти, і вона так і зробила б, якби зовсім поруч – по третій смузі – не пролетіла чорна тінь, супроводжувана шумом мотора.
Тінь зникла за горизонтом й одразу ж повернулася.
– Привіт, – сказав Переул. За його спиною на мотоциклі сиділа молоденька мешканка веж-новобудов. – А я тебе не впізнав.
– Привіт, – сказала Улія, дивлячись повз Новобудову. – Що так, очі підводять?
Переул посміхнувся:
– Ти стала схожа на Людву. Ще трохи – і перестану тебе помічати.
– Твоя