LITMIR.BIZ

      Коли Відьмак вивів мене у двір через задні двері, я зрозумів, що сад величезний, значно більший, ніж мені здалося вчора з-за живоплоту.

      Ми йшли на схід, мружачись від вранішнього сонця, поки не дійшли до широкого газону. Учора ввечері я подумав, що сад повністю оточений живоплотом, але я помилився. У живоплоті були прогалини, а прямо за ним починався ліс. Стежка з білого гравію вела через газон і далі, гублячись поміж деревами.

      – Тут насправді не один сад, – пояснив Відьмак, – а три, і до кожного веде ось така стежка. Спочатку підемо до східного саду. Там за ясної днини досить безпечно, але ніколи не ходи туди після заходу сонця. Принаймні поки не буде на те поважної причини. І точно не ходи туди сам.

      Я обережно пішов до дерев слідом за Відьмаком. Скраю газону трава була довша, поцяткована пролісками. Я люблю проліски – вони зацвітають навесні й завжди нагадують мені, що довге, спекотне літо не за горами, але зараз я ледве звернув на них увагу. Вранішнє сонце сховалося за верхівками дерев, і повітря раптом зробилося прохолодним. Це нагадало мені візит на кухню. Щось у цьому лісі чаїлося небезпечне і незвичайне, і що далі ми заходили, то холодніше ставало довкола.

      Високо вгорі гніздилися граки, і від їхніх різких, сердитих криків мене обсипало морозом ще сильніше, ніж від тутешнього холоду. Голоси в них були не приємніші за голос мого тата, коли він часом заводив співи, доячи корів. І якщо молоко прокисало, мама завжди казала, що це через нього.

      Відьмак спинився і показав пальцем на шмат землі кроків за п’ять попереду.

      – Це що таке? – запитав він мене ледве чутно.

      Посеред великої ділянки голої, виполотої від трави землі вертикально стояв надгробок, злегка похилений в лівий бік. Футів із шість перед ним стояв ряд із менших каменів, щось на зразок огорожі. Одне це вже було незвично. Але ще незвичайніше те, що до каменів-огорожі прикріплені були грубі залізні прути, накриваючи землю неначе ґратами. Їх було тринадцять.