П'ять четвертинок апельсина - Джоанн Харрис

Скачать книгу

була… мабуть, сучасна. Я в такому погано розуміюся. Спочатку подали щось на кшталт салату з такою-сякою заправкою – купа нарізаних квіточками овочів. Десь у ньому мав бути цикорій, але здебільшого він складався з салатного листя, редиски та моркви. Потім подали шматочок хека (мушу визнати, доволі непоганий, але занадто маленький) у соусі з білого вина та цибулі-шалот, прикрашений листочком м’яти – не питайте мене навіщо. Після цього принесли окрайчик грушевого пирога, на який покрапали шоколадним соусом і притрусили цукровою пудрою з шоколадними кучериками. Крадькома зазирнувши до меню, я побачила такі пафосні пропозиції, як «…грильяж-асорті на апетитній подушці з тонкого тіста, полите густим чорним шоколадом, подається з пікантним абрикосовим кулі». Судячи з опису, це ніщо інше, як звичайне флорентійське печиво, яке, коли його принесли, виявилось розміром із п’ятифранкову монету. Але ж як про нього написали! Ніби сам Мойсей приніс його з гори Синай. А ціни які! У п’ять разів вищі, ніж найдорожчі страви з мого меню, і це без урахування вина. Звичайно, я ні за що не платила. Але почала думати, що, так чи інакше, у цієї несподіваної уваги має бути прихований цінник.

      І я не помилилась.

      Через два місяці мені зробили першу пропозицію. Тисяча франків, якщо я поділюся з ними рецептом паельї по-антильськи і дозволю внести цю страву в їхнє меню. «Паелья по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз», як її назвали у статті Жуля Лемаршана в липневому номері журналу «Гостинність і кухня» 1992 року. Спочатку я вирішила, що це жарт. «Витончене поєднання щойно виловлених морепродуктів із зеленими бананами, шматочками ананаса, родзинками та рисом із шафраном…» Я розсміялася. Невже їм мало власних рецептів?

      – Не смійтеся, тітонько, – грубувато перервав Яннік, дивлячись на мене блискучими чорними очима. – Тобто Лора і я, ми будемо вам дуже вдячні…

      Він широко та щиро усміхнувся.

      – Ну, не соромтеся, тітонько.

      Та годі вже так мене називати!

      Лора обвила мене оголеною прохолодною рукою: «Ми попіклуємося про те, щоб усі знали, що це – ваш рецепт».

      Тут я і зм’якла. Взагалі-то я була не проти ділитися рецептами, зрештою, досить багато я вже розповіла мешканцям Ле-Лавеза. Я віддала б їм паелью по-антильськи задурно, як і будь-що інше, що упало б їм в око, але тільки за умови, що вони викинуть оту «тітоньку Фрамбуаз» із меню. Я дивом уникла смертельної небезпеки. І не хотіла привертати зайву увагу.

      Вони дуже швидко, майже без суперечок погодилися на мої умови. Через три тижні рецепт «паельї по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз» з’явився на шпальтах «Гостинності і кухні», а поряд притулилася пишномовна стаття Лори Дессанж. «Сподіваюся, що зможу поділитися з вами ще багатьма традиційними рецептами тітоньки Фрамбуаз, – обіцяла вона. – До того часу ви можете самі скуштувати ці страви в ресторані “Насолода у Дессанжів”, що на Розмариновій вулиці в Анже».

      Я так розумію, вони не очікували, що я прочитаю цю статтю. Можливо, подумали,

Скачать книгу