LITMIR.BIZ

Скачать книгу

розпливлася, стала невиразною, ніби фотографічна пластинка, що на неї зроблено два знімки. Навіть голос у нього став якийсь, наче попіл.

      Пригадую, коли ми виїздили на фронт, його мати, добросерда огрядна жінка, провела його на вокзал. Вона без упину плакала, і обличчя в неї набрякло, розпухло. Кеммеріх соромився її, ніхто не поводився так нестримано, як вона: здавалося, жінка вся розтане, зійде сльозами й жиром. Вона дивилася на мене і, раз у раз хапаючи за руку, благала, щоб там, на фронті, я опікувався її Францом. У нього справді було зовсім дитяче личко й такі м’які кістки, що, потягавши якихось чотири тижні ранець, він набув собі пласкостопість. Але як можна кимось опікуватися на передовій?!

      – Тепер тебе відішлють додому, – каже Кроп, – а так довелося б чекати відпустки місяців три-чотири.

      Кеммеріх киває. Я не можу дивитися йому на руки: вони наче воскові, а під нігтями ще зосталася окопна грязюка, вона якась синьо-чорна, немов отрута. Мені спадає на думку, що ці нігті ростимуть і далі, ще довго по тому, як Кеммеріх перестане дихати, ростимуть, наче примарні білі гриби в льоху. У мене перед очима виникає картина: вони скручуються коркотягами, ще ростуть і ростуть, а водночас росте й волосся на вже гнилому черепі, росте, як трава на доброму ґрунті, саме як трава. Невже так буває?

      Мюллер нахиляється над ліжком:

      – Ми принесли твої речі, Франце.

      Кеммеріх показує рукою:

      – Покладіть під ліжко.

      Мюллер кладе. Кеммеріх знову заводить мову про годинник. Як заспокоїти хлопця, не викликавши в нього підозри?

      Мюллер виринає з-під ліжка з парою пілотських чобіт. Чудові англійські чоботи з м’якої жовтої шкіри, високі, аж до колін і аж до верху шнуруються, одне слово, шикарна річ. Мюллер не зводить з них очей, тулить їх підошвами до своїх незграбних чобіт і питає:

      – То ти, Франце, хочеш забрати їх із собою?

      Ми, всі троє, думаємо одне й те саме: навіть якби він видужав, то зміг би взувати тільки один чобіт, отже, вони йому ні до чого. А при його теперішньому стані просто шкода, що вони тут зостаються, бо як він помре, то санітари, звісна річ, відразу їх заберуть.

      – Ти не хочеш їх у нас залишити? – знову питає Мюллер.

      Кеммеріх не хоче. Ці чоботи – його найбільший скарб.

      – Ми могли б їх на щось поміняти, – пропонує Мюллер, – тут, на передовій, такі речі потрібні.

      Але Кеммеріх непохитний.

      Я наступаю Мюллерові на ногу; він зволікає, але все-таки ставить красені чоботи назад під ліжко.

      Ми ще трохи розмовляємо, а тоді прощаємося:

      – Видужуй, Франце!

      Я обіцяю йому завтра прийти ще. Мюллер каже те саме; він думає про чоботи зі шнурівкою, тож, звісно, тут чатуватиме.

      Кеммеріх стогне. У нього гарячка. Ми перестріваємо на подвір’ї якогось санітара й умовляємо, щоб він зробив Кеммеріхові укол.

      Санітар відмагається:

      – Як кожному колоти морфій, то його треба мати цілі бочки.

      – Ти бережеш його, мабуть, тільки

Скачать книгу