На Західному фронті без змін. Повернення - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

той жах, він убиває.

      Так само, як на передовій ми обертаємося на тварин, бо це єдине, що може нас урятувати, – так під час відпочинку стаємо дешевими дотепниками й ледацюгами. Інакше ми не можемо, то від нас не залежить. Ми хочемо жити, за будь-яку ціну жити; ми не можемо обтяжувати себе почуттями, які за мирного часу, напевне, прикрашають життя, але тут вони фальшиві. Кеммеріх помер, Гайє Вестгуз помирає, з тілом Ганса Крамера, який потрапив під пряме влучання, в день страшного суду матимуть клопіт: доведеться збирати його по шматках; у Мартенса немає ніг, Маєра вбито, Баєра вбито, Геммерлінґа вбито, сто двадцять людей лежать десь поранені; страшно подумати, тільки навіщо думати, хіба це нас обходить, адже ми живі! Якби ми могли їх урятувати, тоді інша річ, ми все зробили б для цього, хоч би й самі загинули; коли нам чогось забагнеться, ми все зробимо, таку вже маємо вдачу. Ми майже нічого не боїмося, хіба що смерті, та тут бере гору не розум, а тіло.

      Але наших товаришів убито, ми нічим не змогли їм зарадити, тепер вони заспокоїлись – а хто знає, що нас чекає попереду; отож ми байдикуємо, спимо чи жеремо, скільки нам у черево влазить, п’ємо горілку й куримо, аби тільки ці години не були такі порожні. Життя коротке.

      Усі фронтові жахи щезають, коли фронт залишається позаду. Ми женемо їх від себе вульгарними й похмурими жартами; приміром, як хтось помирає, ми кажемо про нього, що він задом землю риє, і в такому стилі ми говоримо про все взагалі, це рятує нас від божевілля – поки ми так усе сприймаємо, ми здатні на опір.

      Однак ми нічого не забуваємо! Усе, що пишуть у військових газетах про надзвичайний гумор солдатів, які, мовляв, одразу ж, тільки-но виберуться з-під шквального вогню, влаштовують собі вечірки з танцями, – усе це страшенна нісенітниця. Ми жартуємо не тому, що нам притаманне почуття гумору, ні, ми вдаємося до гумору через те, що без нього ми б загинули. Та надовго нам його не вистачить, наш гумор стає щомісяця дедалі похмурішим.

      І я знаю: все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю.

      Дні, тижні, роки, що їх ми пробули тут, на фронті, ще раз повернуться до нас, і наші вбиті товариші повстають тоді з-під землі й підуть поруч із нами; ми матимемо ясні голови, ясну мету й підем пліч-о-пліч із нашими вбитими товаришами, несучи на собі фронтові роки, – та проти кого ми підемо, проти кого?

      У цій місцевості нещодавно перебував фронтовий театр. На дерев’яному стенді ще й досі висять строкаті афіші про вистави, які йшли в тому театрі. Ми з Кропом стоїмо перед ними, витріщивши очі. Нам несила збагнути, що такі речі ще існують на світі. Ось на афіші дівчина в літній ясній сукні, підперезана червоним лакованим паском. Однією рукою вона спирається на парапет, у другій тримає солом’яного капелюшка. На ногах у неї білі панчохи й білі черевики – елегантні черевички з пряжками, на високих підборах. Позад неї виблискує синє море з білими гребінцями хвиль, збоку видніється світла затока, вона гл�

Скачать книгу