LITMIR.BIZ

Скачать книгу

від літаків, як прикидатися мертвими, коли промчала ворожа атака, що треба робити з ручними гранатами, аби вони розривалися за півсекунди до того, як торкнуться землі; ми вчимо новачків падати миттю у вирви, рятуючись від снарядів; ми демонструємо, як можна в’язкою ручних гранат розвалити окоп; ми пояснюємо різницю між ворожими гранатами й нашими в часі вибуху; ми звертаємо увагу на те, з яким звуком летять хімічні снаряди; ми навчаємо новобранців різних хитрощів, що можуть урятувати їх від смерті.

      Вони слухають нас, вони дуже слухняні, та коли знову починається бій, з переляку хлопці роблять майже завжди все навпаки.

      Гайє Вестгуза несуть із розідраною спиною; при кожному подиху видно, як у глибині рани пульсують легені. Я ще встигаю потиснути йому руку.

      – Це вже кінець, Паулю! – стогне він і від болю кусає собі руки.

      Ми бачимо людей, ще живих, хоч їм відірвало голову; бачимо солдатів, яким відтяло обидві ступні, вони шкандибають до найближчої вирви на своїх обрубках з уламками кісток; якийсь єфрейтор повзе два кілометри на руках і тягне за собою перебиті ноги; інший іде на перев’язувальний пункт, притискаючи до себе свої кишки, а вони однаково вивалюються; ми бачимо людей без рота, без нижньої щелепи, без обличчя; знаходимо чоловіка, що дві години затискав зубами артерію в себе на руці, аби не зійти кров’ю; сходить сонце, спадає ніч, снаряди свистять, життя кінчається.

      Однак шматочок сплюндрованої землі, де ми окопалися, відстояно, значно дужчому ворогові ми віддали лише кілька метрів. Але на кожен метр припадає один убитий.

      Нас змінюють. Під нами крутяться колеса, ми стоїмо на ваговозі, байдужі до всього, і присідаємо, зачувши вигук: «Увага – дріт!» Коли ми їхали сюди, на передову, було літо, дерева стояли ще зелені, тепер вони зовсім осінні, а ніч сіра й вогка. Машини спиняються, ми злізаємо з них – невеликий гурт солдатів із різних рот. У темряві, осторонь від машин, стоять люди й вигукують номери полків і рот. І щоразу від нас відокремлюється купка, невеличка, жалюгідна купка брудних, мертвотно-блідих солдатів, страх яка мала купка, страх як мало нас зосталося.

      Хтось вигукує номер нашої роти, з голосу чути, що то наш ротний командир, отже, він живий, тільки рука перев’язана. Ми підходимо до нього, я впізнаю Кача й Альберта, ми стаємо поруч, тулимся один до одного й перезираємось.

      Командир іще раз вигукує номер нашої роти, тоді ще. Довго доведеться йому гукати: ні в лазаретах, ні у вирвах його не почують.

      І знову:

      – Друга рота, до мене!

      А тоді тихіше:

      – Більш нікого немає з другої роти?

      Командир замовкає, а потім питає захриплим голосом:

      – Це всі?

      І врешті наказує:

      – За порядком розрахуйсь!

      Сіріє ранок; було ще літо, коли ми вирушили на передову, поїхало сто п’ятдесят людей. Тепер ми мерзнемо, бо вже осінь, шурхотить листя, і втомлено лунають голоси:

      – Перший… другий… третій… четвертий…

      На тридцять другому номері голоси замовкають.

Скачать книгу