LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      І каже слушно. Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя й світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.

      У польовій канцелярі пожвавлення. Либонь, то Гіммельштос підняв усіх на ноги. До нас рушає кілька чоловіків на чолі з огрядним фельдфебелем. Смішно, та майже всі ротні фельдфебелі – товстуни.

      За ним виступає Гіммельштос, сповнений жадоби помсти. Чоботи в нього сяють проти сонця.

      Ми підводимось. Товстун сопе:

      – Де Тьяден?

      Звісно, ніхто цього не знає. Гіммельштос дивиться на нас, очі в нього люто виблискують.

      – Ви напевне знаєте. Тільки не хочете сказати. Де він?

      Фельдфебель нишпорить очима навкруги: Тьядена ніде не видно. Тоді він вирішує діяти інакше.

      – Щоб за десять хвилин Тьяден з’явився до канцелярії.

      І рушає назад, а Гіммельштос суне за ним.

      – У мене передчуття, що наступного разу, коли ми будемо ставити загорожі, я ненароком упущу скрутень колючого дроту просто Гіммельштосові на ноги, – каже Кроп.

      – Ми ще не раз потішимося з нього, – сміється Мюллер.

      Ми пишаємося тим, що дали відсіч цьому жалюгідному листоноші.

      Я йду в барак і попереджаю Тьядена – нехай десь щезне.

      Потім ми переходимо на інше місце й знову сідаємо грати в карти. Адже ми тільки й уміємо, що грати в карти, лаятись та воювати. Небагато для двадцяти років і забагато для двадцяти років.

      За півгодини Гіммельштос знов опиняється біля нас. Ніхто не звертає на нього уваги. Він питає, де Тьяден. Ми знизуємо плечима.

      – Але ж ви мали його розшукати, – наполягає він.

      – Хто це – ви? – дивується Кроп.

      – Ну, ви всі.

      – Я просив би вас звертатися до нас увічливо, – вимовляє Кроп таким тоном, наче він полковник.

      У Гіммельштоса очі на лоба лізуть.

      – А хто звертається до нас неввічливо?

      – Ви!

      – Я?

      – Так, ви.

      Гіммельштос замислюється. Недовірливо зиркає на Кропа, бо не розуміє, що той має на думці. Усе-таки він не дуже впевнений у собі, тож вирішує піти нам назустріч.

      – То ви його не знайшли?

      Кроп лягає на траву й питає:

      – Чи ви вже бували хоч раз отут, на передовій?

      – Це вас не обходить, – гнівається Гіммельштос. – Я вимагаю відповіді на своє запитання.

      – Гаразд, – каже Кроп і підводиться. – Бачите он там, на небі, невеличкі хмарки? То від пострілів зеніток. Ми були там учора. П’ятеро загинуло, вісьмох поранено. Але це ще дрібниці. Коли ми наступного разу потрапимо туди разом із вами, то солдати, перш ніж померти, підходитимуть до вас і, виструнчившись, бадьоро питатимуть: «Дозвольте вийти зі строю? Дозвольте дати дуба!» Ми тут чекали саме на таких людей, як ви.

      Кроп

Скачать книгу