Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

у мене вже немає. Вони… десь у родичів…

      – Он як… Ну, то й так зроблю. Чи не була брошка подібна до тієї, що на тому портреті?

      Пекар кивнув:

      – Хіба тільки трохи менша…

      – Гаразд. Ми її такою й зробимо. А низки перлів нам і не треба, бо всі перли однаковісінькі.

      Пекар полегшено зітхнув.

      – А коли буде готовий портрет?

      – За півтора місяця.

      – Добре.

      Пекар розпрощався.

      Ми з Фердинандом ще трохи посиділи в майстерні самі.

      – Невже тобі на це потрібно півтора місяця? – запитав я.

      – Та де там! Чотири-п’ять днів, але я не можу йому цього сказати, бо тоді він підрахує, скільки я заробляю за годину, і подумає, що його обдурили. А півтора місяця – це солідно. Так само, як і принцеса Боргезе. Така, любий Роббі, людська натура: якби я сказав йому, що то звичайна собі швачка, то і його портрет утратив би для нього цінність. До речі, це вже шостий випадок, коли померлі жінки мали однакові коштовності, як он на тому портреті. Отакі бувають збіги… А портрет симпатичної дами Луїзи Вольф – вдалий рекламний трюк!

      Я оглянув майстерню. Це були портрети, які не забрали або ще не виплатили родичі. З нерухомих облич на стінах на мене дивилися очі, що давно вже зотліли в могилі. І все це були люди, що колись жили, дихали, плекали якісь надії…

      – Чи не зробить усе це тебе поступово меланхоліком, Фердинанде?

      Він знизав плечима.

      – Ні, хіба що циніком… Меланхоліком стаєш, коли міркуєш про життя, а циніком, коли бачиш, що робить із ним більшість людей.

      – Ну, дехто страждає по-справжньому…

      – Слушно. Але такі портретів не замовляють.

      Фердинанд підвівся.

      – І добре, Роббі, що люди носяться ще й з отакими дрібничками, це прив’язує їх до життя, втішає… Самотність, справжня самотність, без будь-яких ілюзій, передує тільки божевіллю або самогубству.

      Велика, нічим не обставлена кімната ніби розчинялась у вечірніх сутінках. Десь поблизу лунали тихі кроки – хтось походжав туди й сюди.

      То була економка, що ніколи не виходила, коли тут бував хтось із нас. Вона вважала, що ми намовляємо Грау проти неї, і ненавиділа нас.

      Я вийшов і, наче в теплу купіль, пірнув у гомінке вирування вулиць.

      XI

      Я йшов до Пат. Це вперше, коли я мав побувати в неї. Досі тільки вона навідувала мене або я підходив до її будинку, і ми йшли кудись. Але щоразу залишалося таке враження, ніби вона приходила до мене тільки в гості. А мені хотілось більше дізнатися про неї, знати, як вона живе.

      Мені спало на думку, що добре було б принести їй квіти. Це було неважко зробити: у міських скверах, за містечком розваг, було повно квітів. Перескочивши через парканчик, я почав ламати білий бузок.

      – Що це ви тут робите? – несподівано пролунав чийсь гучний голос.

      Підвівши очі, я побачив дідугана з обличчям бургундця із підкрученими сивими вусами; він із обуренням витріщився

Скачать книгу