LITMIR.BIZ

Скачать книгу

неї. Вона здавалася мені істотою з іншого світу. Я ніяк не міг собі уявити, хто вона така та як живе.

      У барі я відчув себе впевненіше. Коли ми ввійшли, бармен Фред саме стояв за прилавком і до блиску протирав чарки для коньяку. Він привітався зі мною так, немов бачив мене вперше й ніби це не йому довелося два дні тому вести мене додому. Він мав добру школу й чималий життєвий досвід.

      У залі було порожньо. Тільки коло одного столика сидів, як мало не щодня, Валентин Гаузер. Я знав його ще з війни – ми були в одній роті. Якось він, незважаючи на артобстріл, приніс мені на передову лист, бо думав, що то від моєї матері. Він знав, що я давно чекаю на цей лист: матері мали робити операцію. Але він помилився – то була звичайнісінька реклама на підшоломники з кропив’яної тканини. Коли він повертався, його поранило в ногу.

      Невдовзі після закінчення війни Валентин дістав спадщину. Відтоді він її пропивав, запевняючи, що треба як слід святкувати таку щасливу подію, коли ти лишився живий на війні. Байдуже, що минуло вже чимало років, хоч скільки святкуй, усе замало, казав він. Валентин був один з тих, у кого війна найдужче закарбувалася в пам’яті. Ми, його товариші, багато чого вже позабували, а він пам’ятав кожний день і кожну годину.

      Я зауважив, що він уже чимало випив, бо сидів у своєму кутку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.

      – Салют, Валентине!

      Він глянув на мене й кивнув:

      – Салют, Роббі!

      Ми з дівчиною сіли за столик у другому кутку. Підійшов бармен.

      – Чого б ви хотіли випити? – спитав я у дівчини.

      – Мабуть, мартіні, – відповіла вона. – Сухого мартіні.

      – На це Фред мастак, – сказав я.

      Фред усміхнувся.

      – А мені – як завжди! – сказав я.

      У напівтемному барі було прохолодно. Терпко пахло розлитим джином і коньяком, так ніби духом ялівцю і хліба. Під стелею висіла вирізьблена з дерева модель вітрильника. Стіна за прилавком була оббита міддю. У тьмяному світлі люстри мідь вигравала червоним полиском, наче в ній віддзеркалювався якийсь підземний вогонь. З усіх невеличких кованих бра світилися тільки два: одне біля Валентина, друге біля нас. На них були жовті пергаментні абажури, зроблені зі старих географічних карт, через що вони і здавалися вузенькими світляними частинками світу.

      Я був трохи збентежений і не знав, з чого почати розмову. Бо дівчини цієї я, власне, зовсім не знав, і що довше я на неї дивився, то чужішою вона мені здавалася. Давно вже я не сидів отак удвох із жінкою і тому розучився… Я більше звик до чоловічого товариства. Там, у кав’ярні, було надто гамірно, а тут – надто тихо. Через цю тишу кожне слово набувало такої ваги, що провадити невимушену розмову було важко. Мені вже почало здаватися, що я хочу повернутися до тієї кав’ярні.

      Фред приніс чарки. Ми випили. Ром був свіжий, міцний і мав присмак сонця. Він міг бути людині підпорою. Я випив чарку й відразу віддав її Фредові.

      – Подобається вам тут? – спитав я.

      Дівчина кивнула.

      – Краще, ніж там, у кондитерській?

      – Ненавиджу кондитерські, – відповіла вона.

      – А

Скачать книгу