LITMIR.BIZ

Скачать книгу

цього можна було б заперечити, – відповів я і кивнув Фредові, щоб він приніс мені ще чогось випити.

      Дівчина поводилася так упевнено й невимушено, а я почував себе поруч із нею якимось бовдуром. Я залюбки повів би з нею легеньку, грайливу розмову, яка тепер була б саме до речі та яка зазвичай спадає на думку аж тоді, коли ти знову залишаєшся сам-один. Ленц був мастак на такі розмови, а в мене завжди виходило якось важко й незграбно. Готфрід слушно казав, що як співрозмовник я стою десь на рівні поштаря.

      На щастя, Фред був хлопець тямущий. Замість носити вино наперстками, він приніс мені відразу повну склянку, щоб йому не доводилося бігати туди й сюди і щоб не так було помітно, скільки я п’ю. А мені треба було пити, бо я не скинув би цього тягаря з душі.

      – Може, вип’єте ще мартіні? – запитав я у дівчини.

      – А що ви п’єте?

      – Це ром…

      Вона подивилась на мою склянку.

      – Ви й того разу пили це саме.

      – Так, – відповів я, – здебільшого я п’ю ром.

      Вона похитала головою.

      – Не уявляю, щоб він був смачний…

      – Смачний? Я про це давно не думаю, – сказав я.

      Вона глянула на мене.

      – Нащо ж ви тоді його п’єте?

      – Коли п’ють ром, то не думають про те, смачний він чи ні, – почав я, зрадівши, що знайшов тему, на яку можу говорити. – Це не просто напій, а скоріше друг. Друг, із яким легше жити на світі. Друг, що змінює світ. Тому його й п’ють… – Я відсунув склянку. – То замовити для вас іще одне мартіні?

      – Краще вже ром, – сказала вона. – Треба ж і мені його покуштувати…

      – Гаразд, – відповів я, – але не цього. Цей на почин надто міцний. Принеси-но Бакарді-коктейль! – гукнув я Фредові.

      Фред приніс чарки й поставив мисочку з солоним мигдалем та підсмаженими кавовими зернами.

      – А мою пляшку постав коло мене, – сказав я.

      Помалу все набувало певної форми і звучання. Зникла нерішучість, слова з’являлися самі собою, і я вже не дуже зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як накочується на мене, підхоплює велика, лагідна хвиля, як ці порожні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче витає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розступилися, і це вже був не бар, а якийсь куточок світу, затишний притулок, напівтемне укриття, навколо якого точилася одвічна бійка хаосу, в якому ми заховались, загадково навіяні одне одному присмерком часу. Знітившись, дівчина сиділа на своєму стільці, чужа й таємнича, наче закинута сюди з потойбічного життя. Я чув свої слова, але мені здавалося, наче це вже не я, наче це говорить хтось інший, хтось, ким я хотів би бути. Слова були не ті, що треба, вони набували іншого змісту, втручаючись в інші, барвистіші сфери, несхожі на ті, де відбувалися дрібні події мого життя: я знав, що слова мої – неправда, що вони вже фантазія, брехня, та мені було байдуже – правда була безрадісна й сіра, і тільки почуття та ореол мрій були справжнім життям.

      Мідна купеля бару мінилась вогнями. Час від часу Валентин підіймав свою чарку й мурмотів

Скачать книгу