LITMIR.BIZ

Скачать книгу

застиглим на стільці желе, раптом заціпеніло та спробувало підвестися.

      – Я мушу вибиратися звідси. – Ступивши крок уперед, Чендлер знову посадив його на місце. Він звик до такої реакції, коли комусь хотілося втекти. Чимало людей, опинившись у поліційному відділку, мріяли негайно втекти, гадаючи, що варто їм залишитися тут трохи довше, і їх неодмінно в чомусь звинуватять.

      – Залишайтеся тут, а ми приведемо вам медичну допомогу.

      – Ні, – заперечив Ґабрієль, витріщивши очі. – Я хочу розповісти вам, що сталося, а потім забратися звідси. Раптом він повернеться.

      – Тепер ви в безпеці, – запевнив його Чендлер.

      – Ні, поки не заберуся звідси чимдалі.

      Чоловік протяжно і глибоко зітхнув, змагаючись із нервовою енергією, та поморщився, як здогадався Чендлер, потривоживши найгірше забиті ребра.

      – Ми можемо привести вам лікаря, – запропонувала Таня, знову повільно наближаючись.

      – Ні, я хочу розповісти вам, що сталося.

3

      Захована за приймальнею кімната для допитів була невеличка й майже завжди використовувалася як їдальня. На противагу літньому жовтому відтінку стін у конторі, тут вони були пофарбовані в темно-зелений. Чендлер десь прочитав, що цей колір робить людей балакучими.

      Вузький пластмасовий стілець застогнав під вагою відвідувача. Чендлер улаштувався з іншого боку стола, ПВХ-поверхню[2] якого вкривали плями гірчиці. Варто було б дізнатися, чия черга прибирати – напевно, його.

      Сержант звернувся до свого гостя.

      – Зараз 23 листопада 2012-го. Будь ласка, назвіть для запису ваше повне ім’я.

      – Ґабрієль Джонсон.

      – Звідки?

      – Родом я з Перта, але… як ви кажете? Без постійного?..

      – Без постійного місця проживання.

      – Саме так. Без постійного місця проживання. Перепрошую, у мене в голові трохи… – Ґабрієлів погляд облетів кімнату, наче чогось шукав. Там не дуже було на що подивитися.

      – Вік?

      – Тридцять.

      Чоловік говорив утомлено, очевидно, що він пережив важкі часи, подумалося Чендлерові. Засмага глибоко в’їлася в його шкіру, приховуючи рубці від акне, якими були поцятковані досі хлоп’ячі щоки.

      – І що ви робите тут, на півдні?

      – Шукаю роботу.

      – Ким?

      – Робітником, помічником у сільському господарстві, будь-ким. Я гадав, що можу тут постукатись у кілька місць.

      – Якихось конкретних?

      – Ні. Але я чув, що є куди.

      Ґабрієль мав рацію. Тут, на безкрайніх рівнинах, чиї велетенські простори можна було порівняти з територіями невеличких країн, було чимало ранчо, на яких розводили худобу, і садиб. У чоловіка була худорлява жиляста статура, що пасувала для роботи на них; він мав вигляд людини, яка звикла жити на переважно м’ясній дієті та братися за всяку роботу: від перевірки свердловин для води до збирання і таврування худоби.

      – І як ви зустріли цього… Гіта?

      Зачувши це ім’я, гість здригнувся, і йому знадобилася мить, щоб зібратися.

      – Я був у Порт-Гедленді. Напередодні водій вантажівки підкинув мене до Ексмута.

      – Знаєте,

Скачать книгу