Чорт зна що. Запропаща душа - Антология Юрій Винничук рекомендує

Скачать книгу

плюнув у лице портрета і, показавши йому язика, ліг спати.

      Прийшла Мотря. Увидівши чортів портрет, страх як перепудилася і зняла такий крик, що навіть Омелько збудився і, протираючи очі, розглянувся на всі сторони, думаючи, що кузня горить.

      – Ой, лишенько! Ой, в боці коле! Ой, серце вискочити хоче! Ох! – йойкала Мотря.

      – Тю на дурну бабу! Мала чого напудитися! Дурна, та се тілько чортів портрет! – промовив Омелько.

      – Тепер і я бачу, що чорт намальований, а нащо ж ти, Омельку, його намалював?

      – Іди дурна! А на що ж би я його малював? Хто його малював? Може, і самі чорти!

      – Зітри його, чоловіче! Та не видиш, який він страшний?

      – Що вже стерти, то таки не зітру.

      – Та чому?

      – А хоч би і тому, щоби хто не подумав, що я його боюся, – відказав Омелько і знов плюнув на портрет чортовий.

      І просила, і благала Мотря Омелька, щоби стер або замазав чортів портрет. – Омелько стояв при свому.

      Чортів портрет таки лишився на дверях кузні і був для Омелька плювачкою, рано, чи ввечір, чи вдень – як тілько Омелько захоче плюнути, він обертається до портрета, плює йому в пику і ще налає його свинею, або собакою…

      Страшним голосом скликував Дідько чортів; стіни пекла дрижали і мало що не повалилися. Чорти, трясучись та поховавши хвости, спішать до свого наставника і пана, а наблизившись на відповідну віддаль до його трону, б’ють поклони й стають в ряди по «чинах».

      – В чиїм околі живе коваль Омелько?! – заревів Дідько.

      Чорти мовчали і, глядячи один на другого, рушали раменами.

      – До кого я говорю! Щоби хвости вам повідсихали! – ще грізніше заревів Дідько.

      – В мо… мо… мо… їм, – запищав один чортик, ховаючись за инших.

      – Ходи-но сюди! – гаркнув Дідько.

      Трясучись та корчачись, колесом підкотився чорт до трону і присів перед ним на коліна.

      – Хрест би тя побив, як ти міг допустити, щоби якийсь там коваль Омелько насміхався над нашим портретом?!

      – Та… та… то… ох, всесвітлий і благородний владико темноти, сей Омелько такий відважний, що навіть нас, чортів, не боїться…

      – А чому ж він нас не боїться?.. Га! – заревів Дідько.

      Чорт затремтів і, лежачи біля його ніг, пояснив, що хто не лихословить, тому чорти не зроблять ніякої капості.

      – Ах ти бабський язичку! Ах ти цокотюча сороко! – заревів Дідько так, що чорти зі страху поперевертались.

      – Ви… ви… винен, – пропищав згрішилий чорт.

      Але Дідько схопив його за язика і з такою силою потягнув, що язик витягнувся на лікоть із рота. Чорт заскавулів, кинувся і завертівся вовчком.

      Опісля схопив Дідько чорта за хвоста і став вертіти ним так скоро довкола своєї голови, як колесо вертиться у скоро їдучого воза. Пустивши хвоста, він схопив чорта за роги. Чорт забрехав по-собачому, запищав і, молячи пощади, почав кидатися. Випустивши із рук роги, Дідько так промовив до винуватця:

      – Пам’ятай, бабський язичку, собача пантарко,

Скачать книгу