LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Гінці вклонилися, привіталися.

      Ждан відразу впізнав князя Ігоря, хоча бачив його лише один раз кілька років тому, коли той приїздив до Путивля. Він не змінився: ті ж проникливі суворі очі, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно підстрижена борідка різко відтіняли чистоту худорлявого обличчя, а міцна шия і широкі плечі свідчили про неабияку силу. Мав він тридцять і три роки. Поряд з ним, на чільному місці, сиділа русокоса красуня-жона – княгиня Євфросинія… А далі за столом темніло кілька чоловічих постатей, але розглядати їх було ніколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Ігор розкинув руки:

      – Кузьмище! От не ждав! Скільки ж це літ я тебе не бачив?

      – Та вже, мабуть, чотири літа… З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Київ ішли, щоб відвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обійшов нас з тилу та й припер до Дніпра. Мусив я шугнути у кущі!.. А тобі ж, княже, як поталанило?

      – Ха-ха-ха! – зареготав Ігор. – Ну й нагадав ти історію!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв біля берега, і теж втекли – перевели дух аж у гирлі Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли підростуть наші діти – мій син Володимир, а ханова дочка, – стати сватами… Гай-гай, як це давно було!.. А нині ти з чим до мене завітав?

      Кузьмище подав пергаментний сувій. Ігор зламав воскову печать, розгорнув і почав читати вголос. Святослав сповіщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князів у похід, щоб відомстити нападникам.

      – От тобі й сват! – вигукнув, дочитавши, Ігор. – От тобі і Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндрує Руську землю! Га? Дуже він знахабнів останнім часом. Підбив під свою руку кілька орд і вважає себе великим ханом… Наробить він лиха, якщо не дати відсічі!

      – Однак же не на Сіверську землю він напав, а на Переяславську, – подав голос із-за столу чорнявий молодик у червоному князівському корзні. – Хай Володимир Глібович і чухає боки! А ми далеко!

      – Е-е, Святославе, від Дмитрова до Путивля зовсім недалеко! Звичайно, син Глібів загордився, вважає, що він зі своїм Рюриком – пуп землі Руської. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичів, цурається, не родичається!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пішов далі. А коли б пішов? Хто відає, куди б він повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твій благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Київський правильно чинить, що йде в похід.

      Він знову повернувся до гінців:

      – Князі уже виступили?

      – Коли ми від’їздили, то вже збиралися. Вони мали перейти Дніпро і ждати в Ольжичах Ярослава Чернігівського, а потім рушити до Лохвиці на Сулі. По дорозі до них мав приєднатися переяславський полк…

      – Отже, нам теж іти до Лохвиці… Ти готовий, Всеволоде? – запитав Ігор могутнього з виду чорнявого мужа, що сидів по праву руку від нього і спокійно, ніби мова йшла про якісь дрібні буденні діла, обгризав гусяче стегно.

      Це був Ігорів молодший брат, князь Всеволод Трубецький.

      – Мої кмети Скачать книгу