LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Грюкнули засуви – ворота розчинилися.

      Їм назустріч підвівся молоденький служник.

      – Дядько Самуїл? Ох, невчасно – боярин саме збирається до князя. Там сьогодні, кажуть, пир…

      – З чого б то?

      – Княгині Марії Васильківни іменини…

      Служник провів їх до хоромів.

      У великій світлиці пахло воском – на столі горіла свічка. Ліворуч від столу – полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості і клеєні, луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі… Жданові очі розбіглися, і він не відразу помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.

      Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.

      – Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! І раптом – тут… – Він обняв Самуїла, тричі поцілував. Потім повернувся до Ждана: – Де ж ти роздобув собі такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?

      Самуїл коротко розповів про все, що йому і Жданові довелося пережити за останній час. Показав листи князя переяславського.

      Боярин Славута слухав, не перепитуючи і не перебиваючи. Був він вищий за Самуїла і трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий з невеличкою горбинкою ніс та різко окреслений рот. Але разом з тим і відрізнявся від нього. Передусім – очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але й не малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати18 і, хоча все в цій людині було незвичайне, привертали увагу передусім вони. А потім уже – гордо посаджена на міцні плечі голова, закучерявлене сиве волосся і така ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від потиску яких Ждан аж скривився. «Нічого собі старий!» – подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п’ятдесят йому чи шістдесят?

      – І чого ж ти хочеш, Самуїле? Щоб я провів вас до князя?

      – Так, вуйку. Діло дуже спішне.

      Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:

      – Самуїле, Ждане! Час! Час!

      До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці кишіли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмів багато вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали озброєні вершники, човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки за милостинею старці, поспішав трудовий люд…

      Варта без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту і його супутників до князівського хорому, де вже стояли князі.

      Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому поклоні…

      – Князь Святослав і князь Рюрик з княгинями, – шепнув купець. – А то їхні сини, дочки, внуки…

      У

Скачать книгу