Українська модерна проза - Антология

Скачать книгу

видючі:

      – Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездоріжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.

      І сказали темні:

      – Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпіли по стежках і доріжках, а тепер, коли надходить кінець нашим мукам, нас хочуть покинути брати наші.

      Тоді видючі знову взяли за руки темних і так вели їх на верховину, а Чорна Мара заступила їм путь, дихала на них тьмою і холодом…

      Усі знесилилися, і безнадійність почала заглядати їм у душу.

      Тоді хтось зачав побідну пісню, і всі враз підхопили її.

      Полинула пісня голосна вниз, полетіла вгору, прогнала Чорну Мару.

      Мара знову зникла…

      І от усі стали на верховині.

      Праворуч і ліворуч з гори спускався сріблястий шлях, а далеко на обрії виднівся рідний край. Там світило сонце, там розлилися широкі ріки, там хвилі перлові плескали об береги синього моря…

      Просто перед ними, внизу, чорніла глибока прірва.

      Омріяні, в німому захваті стояли видючі над безоднею й дивилися в далечінь, де була вся мета їхнього життя, де було їхнє щастя.

      І сказали темні, що стояли позад них:

      – Чого ви стали?

      Видючі не чули і все дивилися на далекий рідний край. І сказали темні:

      – Чого ви стали?

      Тоді видючі скрикнули:

      – Перед нами – рідний край, увесь опромінений золотим сонцем!

      Тоді темні, мов божевільні, ринулися наперед, притиснули видючих і скинули всіх у безодню…

      І стояли темні над безоднею й перелякано питали:

      – Де ж Рідний Край? Ведіть же нас туди! Чого ж ви стали?

      І стояли темні над проваллям і все питали, а з глибокої прірви реготала Чорна Мара, і той страшний регіт нісся над горами й скелями, як гуркіт громової хмари.

      ТАК МИНАЛИ СТОЛІТТЯ

      Михайлові Литвиновичеві

      Багато віків тому назад отсі велетенські шпилясті гори геть-чисто були вкриті зеленими лісами.

      Між ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка ріка, розпираючи круті береги. Там, далеко-далеко, де ці обидва кряжі сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгій путі безліч потоків гірських, що зміцнювали її силу, додавали краси й величі.

      Непомітно, мов тихий Дунай, впливали в далеке море повні води.

      А гори шпилясті подвійним пасмом, мов ізмарагдове намисто, простяглися від джерела аж до гирла, круто спадаючи до ріки. Столітні дуби й смереки дивилися в кришталеву воду то з одного берега, то з другого, а посередині відбивалася безодня блакить, виграваючи промінням – раз сонця високого, раз місяця повновидого. І зорі летючі перебігали через ріку і ховалися в горах. Безліч риби в воді розкошувала, спішила нажитися на білому світі. Безліч звіра й птиці в горах спішила нажитися, а конаючи, управляла землю своїм трупом – платила їй за багате, вільне життя. І могутні дерева буйно поросли навіть на крутих скелях.

      Гори високі, мов барвінок, веселі панували над цілим краєм. Вони були ближче до хмар, чарували їх зеленими верхами, перетинали повітряну дорогу.

Скачать книгу