LITMIR.BIZ

Скачать книгу

думав:

      «Ну, зовсім Ольга! Навіть сукня блакитна… Тільки делікатніша якась, свіжіша, краща… І очі веселі… Звідки в неї стільки радощів в очах? Хто вона? Справді моя Ольга?»

      І зворушено дивився на ясний образ, не вірячи, що то – дійсність…

      Душа наливалася якимсь приємним почуттям. Чи то були просто радощі, чи, може, щось більш? Хотілося сказати дівчині щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.

      З вікна плило гудіння хрущів і теплий запах землі.

      Підійшов до неї.

      – Так ви, панно, називаєтесь Ольгою?

      – Так, я Ольга.

      Дивиться довірливо, всміхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очі.

      Полковник отямився, зрозумів нарешті, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалітися на жовнірів.

      – Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго… – Останні ласкаві слова самі вискочили з душі: – Я радий зробити для вас усе, що тільки зможу. Я так щасливий, що вас бачу… що з вами познайомився… Чи ви де близько живете? Чому я вас досі ніде не зустрічав?

      – А я вас бачу… як проходите з шанців.

      – Ви в якійсь справі? Про щось хочете прохати?

      Ольга замість відповіді поклала на стіл свіжі, рожеві квіти.

      Весело й приємно посміхалася.

      Не смів далі допитуватися. Тай помітив, що вона зовсім не має вигляду проси-тельки.

      Одійшов у куток і звідти оглядав її.

      Очі світлі, веселі. Лиця свіжі. Уся радісна, усміхнена, прекрасна, як і ті ніжно-рожеві квіти, що лежать на столі.

      Поглядав то на неї, то на квіти, і йому здавалося, що ці рожеві й біло-рожеві квіти складають ніби живу частку самої Ольги: вони ніжні, свіжі, запашні і так пасують до цілої її пишної молодості.

      «Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Ні, ця краща, але я вона схожа на ту!»

      – Вибачте… Я гадав, що… Ви так подібні до одної моєї знайомої. Тільки вона далеко звідси… – з сумом промовив полковник.

      На обличчя панни набігла хмарка. Сиділа спокійна, вже поважна…

      Потім несподівано промовила:

      – Я вже піду.

      В халупі потемніло. Згодом додала:

      – Мряки напливають.

      Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.

      Ольга сиділа поважно.

      Не рухалась.

      Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.

      Так стояла мовчанка.

      Знову Ольга промовила тихо:

      – Я вже піду.

      Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.

      – Ви так подібні…

      – До побачення! – сказала Ольга.

      Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.

      Стояв нерухомо, як сновида.

      Схопився й побіг слідом.

      І дивився…

      Побачив скрізь лиш білу мряку…

      Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.

      Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило

Скачать книгу