LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і, не запалюючи світла, підійшов до вікна, поклавши до вуст папіроску. Сутінки витікали з хащів ботанічного саду і заполонювали вулицю. Проторохтів фіякр і зупинився в самому низу на початку Святого Миколая14 під ліхтарем, дорожкар15 розгорнув газету, користаючи снопиком світла, і захопився читанням новин. Я черкнув сірником та відразу ж його погасив, коли мою увагу привернула чиясь тінь попід муром: хтось чаївся за акацією. Я завмер, катуляючи папіросу у вустах, і став уважніше вдивлятися. З горішнього краю вулиці хтось спускався швидким кроком. Тінь з-за акації вигулькнула йому назустріч. Здається, це той червонопикий бурмило, що стежив за мною. Він нетерпляче зиркав то на браму мого будинку, то на годинник. Коли той, що спускався згори, наблизився, я впізнав у ньому мого другого переслідувача. Порівнявшись, вони перекинулися кількома словами, зиркнули в мій бік і почали прогулюватися туди й назад. Цікаво, хто їх підіслав? Томашевич чи та дивна організація?

      Стаття вже майже готова. Ще година – і я її завершу. Потім вичитаю, а відтак буду мати ще з пів години на дорогу до типографії на Зеленій. Я зашторив вікна, запалив світло і сів за стіл. О пів на десяту я склав машинопис учетверо і сховав під сорочкою за спиною. Зверху одягнув вітрівку, а до внутрішньої кишені поклав машинопис минулорічної статті, яка мала напрочуд вдалу назву «З життя одного афериста».

      Моя брама не мала вильоту на рівнобіжну вулицю. Вийти я мусив просто на моїх переслідувачів. Я мав знайомого комісара поліції Романа Обуха і думав, чи не варто йому зателефонувати, щоб прислав кого-небудь захистити мене. Однак ця спасенна думка навідала мене запізно, бо його не виявилося ані в комендатурі, ані вдома, а ні до кого іншого я з такою просьбою звернутися не міг. Ще можна було б зателефонувати пожежникам і зголосити на вулиці пожежу, але така забава робиться тільки з телефонної буди, а не з помешкання. Задорого мені вийде.

      Я вимкнув світло і подивився у вікно. Ті двоє вже не прогулювалися, а помітивши, що світло згасло, стали проти моєї брами і навіть не вдавали, що зайняті розмовою. Правда, я не вчорашній і вже потрапляв у подібні ситуації. Але не скажу, що це було приємно. Моя вуличка фактично рідко бувала людною, цим вона й подобалася – своїм затишком і меланхолійним настроєм. Але в цій ситуації нічого привабливого не було. Тепер затишок став моїм ворогом. Ніхто мені не прийде на допомогу. Я болісно роздумував, що маю чинити. Годинник показував за двадцять п’ять десяту. Ну, що ж, зволікати нема як.

      Я відчинив на кухні шафку, де зберігалися крупи, і всипав собі до кишені дві жмені гороху. Потім спустився, тихенько підійшов до брами, щоб не почув сторож, і визирнув крізь вузеньку щілину. Переслідувачі стирчали непорушно. Раптом мені здалося, що вони мене вже бачать, бо бурмило вийняв руки з кишень. В правій руці щось було. Щось невелике. Револьвер? Я зволікав. Глянув на годинник – за двадцять десята. Час летить, як скажений.

      З помешкання шимона долинав брязкіт начиння і запах смаженої картоплі,

Скачать книгу