Пливе човен – води повен - Олег Говда Українська фантастика

Скачать книгу

здобичі кинути, а самим пішки на Січ вертатися. Днем в плавнях відсиджуючись, від татарських роз’їздів ховаючись, а ночами – потайки додому пробираючись.

      Тепер Полупуд говорив спокійніше, розмірено. Видно було, що ця частина історії, хоч і сумна, але буденна. Така вже козацька доля. «Часом з квасом, а порою – з водою». Інший похід так славно завершується, що всю здобич забрати не виходить, а інший – добре б хоч самим уціліти. Про що ж тут сумувати?

      – Затримався я… На пасіку до Микити лише на Успіння потрапив…

      Тут голос запорожця знову здригнувся.

      – Краще б мене у плавнях татарська стріла знайшла, ніж така новина.

      Я не перебивав навіть поглядом. Розумів, як Василеві важко згадувати.

      – На місці пасіки тільки попелище залишилося. Та дві могилки… Де жителі Михайлового стану поховали те, що від Марії та її діда залишилося. Казали, що, судячи по слідах, башибузуки на хутір наскочили. Але живими взяти не зуміли. Дід з моєю нареченою в будинку замкнулися, а коли розбійники дах розбирати стали, самі себе і підпалили.

      Бр-р… Жахіття яке. Аж мороз по шкірі. Це ж яка доля чекала людей в полоні, якщо вони добровільно люту смерть готові прийняти, аби живцем розбійникам не дістатися.

      – Та одного селяни не знали. На згарищі тому я знайшов сопілку. Ту, з якою Крук не розлучався з дитинства. Казав – батько її вирізав. Вона давно вже вся потріскалася і тільки шипіла, а не грала. Але носився Крук з нею, геть як ти зі своєю люлькою. Так що сумнівів, чиїх це рук діло, у мене не було. Повернувся я на Січ, розповів усе курінному і попросив дозволу стратити юду…

      Запорожець знову помовчав, а потім продовжив дещо повчально:

      – Щоб ти знав, Петре, за вбивство побратима на Запоріжжі одне покарання – смерть. Яка б вина не була. Курінний, звичайно ж, такого дозволу дати не міг, а наказав доставити Крука на суд товариства. Нехай воно розбирається – чого він заслужив: вигнання чи страти. Та й тоді – кат би йому голову втяв, чи біля ганебного стовпа киями забили, а побратимові – зась.

      Козак підвівся, подивився на берег і покликав мене:

      – Ану, підсоби! Вчасно я згадав про цей рукав. До Бистрої далеко ще, та й потім проти течії вигрібати удвох не так легко, а тут – якщо байдак хоч наполовину розвантажимо, можна спробувати і на жердинах до Базавлука дійти. А не вдасться – чорт з ним, кинемо. Не на торг їдемо. Зате до Січі на день ходу ближче. І рукав цей не протока, а запруда стояла.

      Правда чи придумав, щоб роботою відволіктися, але, тим не менш спільними зусиллями нам вдалося змусити важкий байдак підкоритися і повернути, куди треба.

      Дніпро посопів, побурчав, пінячись і нуртуючи, але все ж відпустив судно. І ми, звернувши прямо в зарості плакучих верб, що шатром нависали над водою, опинилися у вузькій, не більш ніж шість-сім кроків завширшки, тихій, аж зеленуватій од водоростей, протоці. Повз яку, якщо не знати точного місця, проплив би на відстані випростаної руки і не помітив.

      – Слава Всевишньому, – розмашисто

Скачать книгу