LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Отаман не закінчив. Замість цього подивився на червоні, ніби рясно политі кров’ю, зарості вишняку, витер долонею спітніле чоло і продовжив:

      – Чорт! Якщо б я сам, власною рукою, не всадив у нього кулю…

      – Про кого ти весь час говориш, Круку? – керманич, котрий стояв просто наді мною, теж приєднався до розмови. – Ми його знаємо?

      Я слухав в обидва вуха, ще й рота роззявив. Хто б не напав на банду річкових піратів, для мене він уже був найкращим другом. Шкода, допомогти не можу. В усякому разі, у дану мить. А далі, як казав сліпий вмираючи: «Поживемо – побачимо».

      Дурний жарт. Тьху три рази… Це все від нервів. Нетримання думок.

      – Про побратима свого, щоб його чорти в пеклі мордували, – відповів отаман. – Про кого ж іще?

      – Та ну! Цього не може бути! – ляснув долонею по фальшборту Тіпун. – Ми ж усі бачили, як ти стріляв, і як він беркицьнув у річку. Не прикидаючись. Замертво… Забудь.

      – Зле ти його знаєш, – не давав переконати себе Крук. – Це така шельма, що і з пекла вибратися може. Чорт! Поквапився… Треба було ближче підпустити, та впритул бити. А ще краще – голову відрубати, серце кілком прохромити, а після – тіло спалити і попіл розвіяти. Ну, нічого. Дасть Бог, зустрінемося і в третій раз. І тоді я вже не схиблю.

      «Ого! Схоже, отаман піратів про перевертня говорить? Тоді я поквапився його в друзі записувати. Тьху тричі через ліве плече… З такими друзями і ворогів не треба. Це тільки в жіночих романах та дівочих мріях шляхетні кровопивці водяться. Пристрасні і душевно хворі… себто, страждаючі душевними болями. Фантомними, звісно. Бо звідки ж у вампіра душі взятися?»

      Крук тим часом прийняв остаточне рішення. Повернувся в бік заростей, приклав до рота долоні рупором і крикнув:

      – Василю! Це ти, сучий виплодок?! Відгукнися, паскудо!

      Якийсь час вишневий гай мовчав, а після звідкись із глибини заростей долетіла відповідь:

      – Я… Юдо… я… Молися, поки ще маєш час… На цей раз живим не втечеш… Буде і чортам празник!

      Голос звучав так, наче по землі стелився. Сичачи і звиваючись, як гадюка. А якщо врахувати, що на березі до цього часу вже неабияк потемніло, і сонце підсвічувало вишняк, перетворюючи його в один кривавий розлив, то не дивно, що розбійники мимоволі позадкували. Деякі навіть у річку забрели. Оскільки багато хто вірив, що нечисть не може переходити через біжучу воду. При цьому навперебій осіняли себе хресним знаменням. Геть-чисто чернечий орден чи група паломників, а не розбійницька ватага.

      – Свят, свят, свят… – пробурмотів і керманич. – Пресвята Богородице Діво Маріє, спаси і помилуй… Невже Полупуд з мертвих встав?.. Чи у Баби коса притупилася? Тіпун мені на язик.