ТОП просматриваемых книг сайта:
Втеча від свободи. Еріх Фромм
Читать онлайн.Название Втеча від свободи
Год выпуска 1941
isbn 978-617-12-6232-4
Автор произведения Еріх Фромм
Жанр Философия
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Унаслідок цих та багатьох інших причин в Італії виник потужний грошовий клас, представники якого були сповнені ініціативи, влади й амбіцій. Феодальна класова стратифікація стала менш важливою. Починаючи з ХІІ століття аристократи та бюргери жили разом у межах міста. Соціальні взаємодії почали ігнорувати кастові відмінності. Те, в якій сім’ї народилася людина, її походження були менш важливими, ніж багатство.
Тим часом похитнулася й традиційна соціальна стратифікація серед народу. Замість упорядкованих прошарків населення, у містах ми бачимо маси експлуатованих і політично пригноблених робітників. Уже 1231 року, як зазначає Буркгардт, політичні заходи, вжиті Фрідріхом ІІ, були «спрямовані на цілковите знищення феодальної держави, на перетворення населення на масу, позбавлену власної волі чи засобів самозахисту, але змушену по максимуму сплачувати численні мита»[28].
Результатом дедалі більшої руйнації середньовічної соціальної структури була поява індивіда в сучасному розумінні цього поняття. Знову процитуємо Буркгардта: «В Італії вперше скинуто цю вуаль (віри, ілюзії та дитячих забобонів), і стає можливим об’єктивний підхід і розгляд держави, а заразом і решти речей у цьому світі. Разом із цим посилюється і суб’єктивний бік, бо людина починає усвідомлювати себе індивідом із власною духовністю й визнає себе такою. Колись у такий самий спосіб греки відокремлювали себе від варварів, й араб почувався індивідом у той час, коли інші азійські племена ідентифікували себе лише як частину своєї раси»[29]. Опис Буркгардта духу цього нового індивіда ілюструє те, про що ми писали в другому розділі про відокремлення індивіда від його первинних зв’язків. Людина виявляє, що і вона, й інші – це індивіди, окремі істоти, вона також усвідомлює, що й природа відокремлена від неї за двома параметрами: її треба приборкати та опанувати в теоретичному й практичному вимірах, а також можна насолоджуватися її красою. Людина відкриває для себе світ – на практиці відкриває нові континенти й розвиває дух космополітизму, який Данте ілюструє своїм висловом «Моя країна – це весь світ»[30].
Ренесанс – це культура багатого й могутнього вищого класу, який опинився на гребені хвилі, що її здійняв шторм нових економічних сил. Народні маси, яким не дісталося багатства і влади керівних груп, втративши безпеку, яку їм надавав попередній статус, стали аморфною масою, якій можна було догоджати чи яку можна було залякувати – головне, що можновладні групи відтепер завжди нею маніпулювали. Пліч-о-пліч із новим індивідуалізмом
Там само, с. 5.
Там само, с. 129.
Основну тезу Буркгардта підтверджували й доповнювали одні науковці та спростовували інші. Більш-менш у тому ж напрямі аргументує у своїй праці В. Дільтей (Weltanschauung und Analyse des Menschen seit Renaissance und Reformation, in Gesammelte Schfriften, Teubner, Leipzig, 1914), так само, як і дослідження Е. Кассірера «Individuum und Cosmos in der Philosophie der Renaissance». Натомість Буркгардта різко критикують інші дослідники, зокрема Й. Гейзінга (Das Problem der Renaissance in Wege der Kulturgeschichte, Drei Masken Verlag, München, 1930, p. 89 ff.; cf., а також у його праці: Herbst des Mittelaters, Drei Masken Verlag, München, 1924) стверджував, що Буркгардт недооцінив ступінь подібності життєвих умов широких мас в Італії та в інших країнах Європи в добу пізнього Середньовіччя; що Буркгардт вважає початком Відродження приблизно 1400 рік, але основна маса матеріалу, яку він використовує для ілюстрації своїх тез, узяті з XV і навіть XVI століття; що Буркгардт недооцінив християнський характер Відродження і переоцінив значення язичницьких елементів; що індивідуалізм є не головною тенденцією культури Відродження, а лише однією з багатьох тенденцій цього періоду; що Середньовіччя не було настільки позбавлене індивідуалізму, як це зображує Буркгардт, і тому його логіка протиставлення Середньовіччя і Відродження є хибною; що Відродження залишалося слухняною до влади епохою тією ж мірою, що й Середньовіччя; що середньовічний світ був не надто ворожий щодо світських радощів, а Відродження – не таким щодо них оптимістичним, як вважає Буркгардт; що установки сучасної людини – в сенсі прагнень до особистих досягнень і розвитку індивідуальності – в епоху Відродження існували лише в зародковому стані; що вже в XIII столітті трубадури розвивали ідею про благородство серця, а з іншого боку, Відродження не порвало з середньовічною концепцією особистої вірності та служби комусь, хто перебуває на вищих сходинках соціальної ієрархії.
Водночас мені здається, що навіть якщо ці аргументи правильні в усіх деталях, вони не спростовують головної тези Буркгардта. Аргументи Гейзінги, по суті, вибудовані за таким принципом: Буркгардт помиляється, тому що частина явищ, які він приписує Відродженню, існували в Західній і Центральній Європі вже в пізньому Середньовіччі, а деякі інші з’явилися лише після епохи Відродження. Це аргументи того ж роду, як і ті, що використовувалися проти всіх концепцій, які протиставляють середньовічне феодальне суспільство сучасному капіталістичному. Все сказане вище про такі аргументи взагалі є правильним, зокрема й щодо критики на адресу Буркгардта. Буркгардт приймав суттєві кількісні зміни, які насправді мали якісний характер, але він був настільки проникливий, що зумів розпізнати саме ті особливості розвитку, тенденції, які в історії Європи привели через кількісні зміни до якісних. Цій проблемі присвячене прекрасне дослідження Чарлза Е. Трінкгауза (Charles E. Trinckhaus, Adversity’s Noblemen, Columbia University Press, New York, 1940), що містить конструктивну критику Буркгардта на основі аналізу поглядів італійських гуманістів на щастя. З точки зору проблематики, розглянутої у цій праці, особливо цікавими є його зауваження з приводу невпевненості, покори й відчаю, що виникають у результаті посилення конкурентної боротьби за виживання й успіх (с. 18). (