Життя Марлен Дітріх. Том 2 - Мария Рива #PROCreators

Скачать книгу

коли ми вже були напівдорозі, корабельне радіо оголосило, що Велика Британія та Франція відтепер перебувають у стані війни з нацистською Німеччиною. «Квін Мері» судилося перетнути Атлантичний океан неушкодженою, але ми боялися, що німецькі субмарини атакують корабель під британським прапором. Щодня ми вдивлялися в морську далечінь, намагаючись роздивитися їхні перископи, а вночі нам здавалося, що вони підкрадаються до нас із глибин.

      На судні щодня проводились рятувальні тренування. Я попросила нашого стюарда допомогти мені пришити до рятувального жилета додаткові ремені: у разі, якщо б нас торпедували, я збиралася взяти із собою Тедді. Стюард допоміг мені з ременями і з тренуваннями, коли я намагалася долучити до них Тедді. Спочатку Тедді все це дуже не сподобалося – він не любив, щоб його притискали до себе; але після кількох спроб все ж таки зрозумів, що я хапаю його в обійми не через «емоції», а заради необхідності, і слухняно згортався клубком у мене на руках.

      Скупчившись навколо покерного столу, огорнені димом від сигар, джентльмени розвивали власні теорії щодо можливого перебігу війни. Єврейські родини трималися разом, молилися та оплакували тих, хто залишився в Європі, не встигши вчасно евакуюватися. Були й такі пасажири, які поводилися так, ніби перебували у звичайнісінькій подорожі. Діти гралися, багаті вдовиці виходили в рятувальних жилетах навіть до обіду, тримаючи при собі скриньки з коштовностями.

      Капітан оголосив, що судова радіостанція припиняє роботу аж до прибуття в порт призначення – щоб ворожі судна не могли визначити місцезнаходження лайнера. Відтоді ми пливли, позбавлені будь-якого зв’язку із навколишнім світом. Поширилися чутки, що «Квін Мері» наказано оминути нью-йоркський порт і тримати курс на Канаду.

      Коли британський консул у Лос-Анджелесі повідомив мамі, що лайнер може змінити курс, вона відправила представників студії та юриста чекати на наше прибуття в Канаді, але додатково розпорядилася, щоб вони затримались у Нью-Йорку, чекаючи подальших звісток. Між віддаванням указівок імміграційним юристам та перемовинами з агентами судноплавної компанії мама встигала зніматися у фільмі «Дестрі знову в сідлі».

      Верхні палуби були повні людей; ми обігнули маяк Емброз – і нарешті побачили Її! Здійнявся радісний гомін, люди аплодували так, що, певно, ці оплески та щасливі вигуки було чути в Нью-Йорку. Ми досягли мети… Ми у безпеці… Ми – вдома! Авжеж, я не втрималася від сліз, але цього разу плакали всі, тому я не почувалася маленькою дурепою.

      Ми являли собою таку різношерсту юрбу, що іміграційна служба спочатку не розуміла, до якої категорії нас зарахувати. Ремарк мав якийсь особливий панамський паспорт біженця. У мого батька був німецький паспорт. А такого документа, як у Тамі,– нансенівського паспорта – жоден з чиновників взагалі ніколи не бачив. Зрештою, завдяки надісланим мамою юристам, після цілого дня перемовин та очікування ми таки пройшли імміграційний контроль. Мене пропустили як неповнолітню дитину американської громадянки, Тедді

Скачать книгу