Кінець дороги - Мері Ловсон

Скачать книгу

за столом, – автоматично сказала Меган. Вона глянула на Адама. Він важко дихав, смикав слинявчик і справді трохи посинів. Вона розв’язала його, зав’язала вільніше й погладила малого по спині. Той кілька разів глибоко вдихнув, коротко скрикнув і запхнув до рота великого пальця. Меган схвально знову його погладила – стоїчна маленька душа. Серед них усіх вона сумуватиме тільки за ним.

      – А тепер слухайте сюди, – вела далі вона. – Через два тижні я поїду з дому.

      – Чудово! – сказав Пітер.

      – Які прекрасні, чудесні новини! – мовив Ґері.

      – Справді? – запитав Дональд. – Що, назавжди?

      – Так, – відповіла Меган. – Назавжди. І це вплине на вас усіх. У вас буде більше роботи по дому.

      – Можна нам уже їсти? – запитав Корі.

      – Ти почув, що я сказала? – вимогливо запитала Меган. – Ви маєте допомагати мамі. Вона не впорається без вашої допомоги. Ви всі це почули?

      – Так, – сказав Дональд. – Ми ж не глухі, ми всі це почули.

      – Добре. Я склала перелік робіт по дому для кожного з вас, я почеплю їх на стіну біля холодильника. Перш ніж поїхати, я з кожним із вас такий перелік перегляну. Ці завдання треба виконувати, не чекаючи, доки попросять. Зрозуміло? Не чекаючи, доки попросять. Я регулярно питатиму маму. – Як робити це з Англії, вона ще не знала, але в будь-якому разі вона й не сподівалася, що вони послухаються. Просто ці слова треба було сказати.

      – Гаразд, – сказав Ґері. – Добре. Тепер можна нам їсти? Я ще маю зробити домашню.

      – Корі? – сказала Меган. – Пітере?

      – Добре! Добре! Добре! Можна. Нам. Уже. Їсти?

      Жоден із них не запитав, куди вона поїде. Як же ж ви мені збіса набридли, подумала вона. Просто в печінках сидите.

      Патрікові вона сказала в суботу ввечері за кавою в «Гарперзі». Вони завжди ходили в «Гарперз» у суботу ввечері, як і кожен мешканець міста віком до тридцяти років. Крім як у «Гарперз», піти можна було тільки в «Бенів бар», по суботах завжди повний п’яних лісорубів. Улітку ще був пляж, але тепер стояв лютий, надворі було мінус двадцять шість і вдихнути повітря було важко. А в «Гарперзі» – так спекотно, що всі роздягнулися до футболок, але сніг, що налипнув на чоботи відвідувачів, відмовлявся розтавати. Купи курток, шапок та шарфів заледве трималися на гачках і лежали запхані на краї лавок.

      Хвилину чи дві після того, як Меган зробила оголошення, Патрік мовчав. Він розглядав меню, надруковане на паперовому настільному килимку, що лежав перед ним, наче хто-небудь колись замовляв ще щось, крім чізбургера з картоплею фрі.

      Нарешті він підвів погляд і сказав:

      – Меган, ти вийдеш за мене?

      – Патріку, годі, – відповіла Меган.

      Він узяв ложку й став розмішувати каву. Він схилив голову набік – як завжди, коли бував у поганому гуморі. Не те щоб це траплялося часто, визнала Меган. Він був дуже врівноважений чоловік.

      – Я завжди казала, що колись та поїду, – мовила вона, почуваючись навіть гірше, ніж очікувала. – Завжди.

      – Але ж не до Англії. Чому, заради Бога, до Англії?

      – Мені завжди хотілося там побувати, – сказала вона, обманюючи, але поїхати

Скачать книгу