Кінець дороги - Мері Ловсон

Скачать книгу

мене – дуже зручно, всі подумають, що вони згоріли, тож я зможу просто залишити їх собі.

      Вона приємна жінка. Непоказна, але дуже приємна. Мені подобається з нею розмовляти. Напевно, я один з її найкращих клієнтів.

      А тоді я обернувся до виходу й побачив згорблену постать, що сиділа за столом в другій кімнаті. Лише за хвилину я збагнув, що то був преподобний Томас. Він аж наче зменшився. Хоч він і сидів, його велика чорна куртка висіла на ньому, як на скелеті. Перед ним на столі лежала газета, яку він не розгорнув.

      Дивно, що він прийшов саме сюди. Якщо йому хотілося піти з дому, то чого не до церкви? Там точно не холодніше, ніж у бібліотеці. Аж тут я згадав – він покинув церкву. Тепер він просто містер Томас. Джеймс, так його звати. Не Джим, певна річ.

      Моїм першим поривом було вдати, ніби я його не помітив, але потім я замислився, чи згідно з правилами простої порядності не мав би підійти до нього і щось сказати. Однак я завагався. Ситуація буде незручна; крім як на похороні його сина, де я висловив своє співчуття, ми не розмовляли багато років. Мені спадало на думку, що він міг навіть подумати, буцімто мене порадувало його лихо, що насправді не так. Важко співчувати людині, до якої відчуваєш неприязнь, але неможливо радіти тому, що сталося з його сім’єю.

      «Неприязнь» – це неправильне слово. Я відчував неприязнь до преподобного Джеймса Томаса ще задовго до того, як він висловив ті наклепницькі звинувачення на мою адресу зі своєї кафедри. Власне, я відчував неприязнь до нього від моменту нашого знайомства. Йому властива – була – деяка зверхність, від якої мене верне. Він (і тут теж варто сказати «був», бо навіть його зовнішність, здається, змінилася) високий і виструнчений – «ставний» було б вдалим означенням – зі світлим, зачесаним назад волоссям і довгим тонким носом – з такою зовнішністю ще зручніше дивитися на інших звисока. Майже аристократ. Я підозрюю, що він над цим працював – над аристократичним виглядом. Таким, наче він сидить по праву руку від Бога й має монополію на істину.

      Пам’ятаю, як він прийшов до нас додому того дня, коли помер Генрі. Меган відчинила йому двері. Емілі була в спальні, а я – у своєму кабінеті. Я чув, як Меган піднімалася сходами – напевно, запитати матір, чи хотіла б вона з ним поговорити, але вона не хотіла. Вона ні з ким не хотіла говорити, і зі мною теж.

      Я не вірю в Бога, як було чудово відомо преподобному. Коли він тільки приїхав у Струан, десь п’ятнадцять років тому, і помітив, що я не належав до його пастви, хоч Емілі та діти належали, якогось вечора він прийшов до нас додому запитати, чому так. Я відповів, досить чемно, здається, враховуючи, що це не його справа, що не маю ніякої релігійної віри, після чого він одразу взявся мене навертати, просто у моїй вітальні. У мене на роботі був важкий день і я перебував у не найліпшому гуморі, тож розмова вийшла коротка. Хоча й чемна з обох сторін.

      Тож ми знали, що він прийшов утішити саме Емілі. Я не мав бажання розмовляти ні з ним, ні з будь-ким іншим – Генрі помер в Емілі на руках менш ніж за дві години

Скачать книгу