LITMIR.BIZ

Скачать книгу

не встиг більше нічого запитати. Пілот без попередження натиснув на гальма, й авто різко зупинилося перед броньованою будкою охоронця.

      Ленґдон побачив попереду знак: SÉCURITÉ. ARRÊTEZ3. Раптом усвідомивши, де він, Ленґдон запанікував.

      – О Господи! Я ж не взяв із собою паспорта!

      – Він вам не потрібний, – заспокоїв його пілот. – Ми маємо постійну домовленість зі швейцарським урядом.

      Приголомшений, Ленґдон дивився, як його водій дає охоронцеві своє посвідчення. Той протягнув його через електронний ідентифікаційний пристрій. Загорілася зелена лампочка.

      – Ім’я пасажира?

      – Роберт Ленґдон, – відповів водій.

      – Хто його запросив?

      – Директор.

      Охоронець звів брови. Відвернувся й подивився спочатку в комп’ютерний роздрук, тоді на екран комп’ютера. За кілька секунд знову підійшов до віконця.

      – Приємного перебування в Швейцарії, містере Ленґдон.

      Авто знову рвонуло вперед і на швидкості проїхало ще ярдів зо двісті широким колом, що вело до головного входу в лабораторію. Попереду з’явилась ультрасучасна прямокутна будівля зі сталі й скла. Незвичний дизайн, завдяки якому ця споруда здавалася легкою й прозорою, справив враження на Ленґдона. Він завжди був небайдужий до архітектури.

      – Скляний собор, – пояснив його супутник.

      – Церква?

      – Та ні, ну що ви! Чого-чого, а церкви в нас немає. Єдина релігія, яку тут сповідують, – це фізика. Можете згадувати всує ім’я Господа скільки завгодно, – зі сміхом додав пілот, – не опоганюйте лишень кварків і мезонів.

      Пілот розвернув авто й зупинив просто перед входом до скляної будівлі. Ленґдон сидів геть спантеличений. Кварки й мезони? Жодного паспортного контролю? Літак, що летить зі швидкістю п’ятнадцять махів? Хто вони, у біса, ці люди? Відповідь була викарбувана на гранітній плиті перед входом:

      (CERN)

      Conseil Européen pour la

      Recherche Nucléaire

      – Ядерні дослідження? – перепитав Ленґдон, хоч і був певний, що правильно переклав назву.

      Водій не відповів: нахилившись уперед, він зосереджено крутив регулятори магнітофона.

      – Ви приїхали. Директор зустріне вас тут, біля входу.

      Ленґдон побачив, що з будинку виїжджає якийсь чоловік в інвалідному кріслі. На вигляд йому було років шістдесят. Кістлявий, геть лисий, з жорстким підборіддям. Він був одягнений у білий халат, ноги в парадних туфлях твердо впиралися в підніжку крісла. Навіть на відстані його очі здавалися холодними – наче два сірі камінці.

      – Це він? – запитав Ленґдон.

      Водій підвів голову.

      – Оце так! – Він повернувся до Ленґдона з похмурою посмішкою. – Про вовка промовка…

      Не знаючи, чого й чекати, Ленґдон вийшов з авта.

      Чоловік в інвалідному кріслі заспішив Ленґдонові назустріч і простягнув холодну вогку руку.

      – Містер Ленґдон? Це я вам телефонував. Мене звуть Максиміліан Колер.

      7

      Генерального

Скачать книгу