Соловецький етап. Антологія - Антология Великий науковий проект

Скачать книгу

уже бачив. Переміряв босими ногами Соловецький архіпелаг, побудував на славу «вампіра» Біломорський канал, і знову на «Морсплаві», і знову його путь на Соловки. Але він такий, як і ті незабутні дні, коли український народ, прокинувшись, повстав. Як і тоді, скрізь і всюди придивляється, прислухається, вишукує, гуртує, навчає, сам учиться і всім, чим може і як може, допомагає за всіх умов своїм землякам-українцям. Серед сірої, одноманітної таборової юрби вишукує українців, щоб, використовуючи свій довгий тюремний досвід, навчити, як себе тримати, як дістати той гіркий шматок хліба, як серед реву, скиглення, реготу й сліз зуміти пронести душу не забрудненою.

      Не минуло й місяця, як навколо Садовського створилася ціла група українців, як уже без протоколів, зборів і постанов утворилася міцна спілка, як на «Морсплаві» відроджуються українські традиції матеріальної і моральної допомоги один одному, – у всяких умовах, повсякчасно, незалежно від території.

      Одного дня нас з Генадієм, а з нами й тисячу інших, відправляють до соловецької бухти «Благополучия». Виконавши всі церемонії прийому, направляють з невеличкою групою на найгіршу «командировку», на так звані Пічуги (в північно-східному кінці соловецького острова), на найважчу роботу: видобування йоду з морських водорослів. І тут Генадій виходить зі становища. Бачучи, що ми, кілька чоловіка українців-інтелігентів, напевне загинемо, – він, старий соловчанин, знаходить усе, щоб ми вибралися з Пічугів і були призначені на інші, легші, роботи, хоч сам лишається там.

      Білими ночами ми довго не спали і розмовляли на найрізноманітніші теми. Я любив слухати Садовського. Любив його голос, повний, соковитий, любив його мову, запашну й насичену образами. Любив його думку ясну, струнку, сповнену поетичного надхнення. Від Генадія Садовського почув я слово, сказане вільною, незалежною, високо принциповою людиною, яка ні за що, ні при якій погоді не піде на компроміс і не визнає іншого, крім свого, Бога. А Богом Генадія була Україна – вільна, Незалежна Держава.

      Тими ж ночами читали ми написану на острові книжку Генадія, прекрасну роботу в імпресіоністичному стилі про наші національні змагання.

      Часом Генадій діставав бандуру й ліричним баритоном співав історичних пісень чи якусь думу козацьку. І сьогодні постає в уяві ця задумана, симпатична постать, з кобзою в руках:

      Вони ж його не вбивали,

      Не четвертували.

      Вони з нього, молодого,

      Живцем серце видирали.

      З таких, як Садовський (а їх, забутих героїв, тисячі), большевики не видирали серця живцем, а, як вампіри, десятками років пили з них кров.

      Інколи Генадій сидів і складав пісні та грав їх на бандурі. Від нього пісень тих учились інші й співали їх нелегально на Соловках на Біломорсько-Балтійському каналі, у всій Східній Фінляндії. З пісень цих пригадую тільки початок однієї, а другу – цілком.

      Перша оспівувала замучених на соловецькому острові петлюрівських отаманів, наших борців з большевицькою навалою на Україну. Початок її такий:

      Спіть невідомі,

      Спіть замучені,

      Спіть у мохах серед лісів.

      Шумлять

Скачать книгу