LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Проте щось пішло не так.

      Не судилося влаштувати гучний бенкет сивовусому панові старості. Його син ще позирав розширеними від буйної радості очима на впольовану здобич, а може, й на дещо таке, чого не бачив ніхто з його оточення. Але його охоронці уже помітили те, від чого кров застигла у їхніх жилах.

      З чагарників вискочив ще один кабан. Великий. Не настільки великий як той, який лежав біля їхніх ніг, але досить великий, щоб одним помахом своєї озброєної іклами голови убити пана Олександра. І цей кабан, на відміну від самиць із поросятами, що рятувались і пробігали повз, вчинив іншим чином.

      Він кинувся прямо на Олександра Сенявського.

      Тупіт, тонке протяжне виття, удар… Все зайняло не більше секунди. Мить, і кабан зник між дерев, а Олександр упав мов підкошений, підпливаючи кров’ю. Безталанні охоронці кинулись до свого пана, намагаючись допомогти йому. Заглядали в очі й запитували про стан. А він долав страшний біль і щось хотів їм сказати. Проте лише схлипував, утрачаючи сили.

      – Мовчіть, ясний пане, мовчіть, – похапцем скидаючи з пораненого одяг, говорив до Олександра Міхай. – Не втрачайте сили, вони вам знадобляться!

      Але молодий шляхтич, здається, не чув його слів. Виряченими очима позирав поверх голів свого оточення і тремтячою рукою вказував кудись. Уперто намагався щось вимовити, але натомість лише плямкав губами, як витягнута з води риба. Драгуни старости Адама Сенявського пройшли немало битв, бачили смерть і каліцтва, тож мали уявлення про те, як надати першу допомогу пораненому. Вони промили джерельною водою рану, що її залишили ікла, й заходились перев’язувати білосніжним полотном. Але бачили, розуміли – незважаючи на всі зусилля, вони втрачають свого пана. Блідість його обличчя змінилась, перетворюючись на блідість смертельну, блиск в очах потьмянішав. Рука, якою намагався вказати на щось невидиме для своїх супутників, безсило опустилась, а легені князя працювали все повільніше.

      Усе відбувалось на протязі чверті години, по перебігу якої пану Олександру на мить полегшало і він зміг промовити кілька слів:

      – Він стоїть отам, за деревом, – прошепотів Сенявський пошерхлими вустами. – Стоїть і посміхається…

      – Хто стоїть, пане? Кого ви бачили? – допитувались пахолки5, не розуміючи, чи Олександр Сенявський каже правду, чи просто марить.

      Проте його ясновельможність не відповів. Він уже сказав останні у своєму житті слова, і тепер повітря з тихим свистом полишало його легені. І лише коли Олександр завмер, пахолки роздивились у нього на грудях невеличку рану, на яку вони, обробляючи порізаний бік, не звернули уваги. Це була дрібна червона цятка з лівого боку грудей. Зовсім невелика. І з неї витікала тонесенька цівочка крові, яка тепер зупинилась і почала запікатись. Міхай втупився очима в цю рану, після чого повільно поклав тіло свого пана на землю й вивільнив руку, якою досі підтримував його за спину. Рука була залита яскраво-червоною кров’ю.

Скачать книгу