З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя - Коллектив авторов Шкільна бібліотека української та світової літератури

Скачать книгу

нагромадження хмар, що насувалися з заходу, як трагічний символ. Хмари були важкі, темно-темно-сині, внизу зовсім чорні, а самий верх десь аж майже над нами вже пописано було великими крученими кричущими мазками жовтої і палевої фарб. Величезні блискавки горобиної ночі раздирали хмари, і не було грому. І все це одбивалося у воді, і здавалося, що ми не на землі і що ріки нема, а на картині чи у міжхмарному просторі загублені і маленькі, як річкові піщинки. Це було небо Страшного Суду, як уявлялося колись у дитинстві. Це було небо надзвичайне. Природа ніби була у змові з подіями.

      Риба боялася такої ночі і металася по висипу на мілині. Десь далеко горіли ракети під небом. Було чомусь видно. Світило якимись жовтуватими відблисками жовтої корони хмар.

      Гриміли гармати. У всьому цьому було щось надзвичайне, красиве, урочисте і грізне.

      – Ну, сідайте, повезем, – сказав дід Савка, стоячи з веслом біля човна.

      – Повезем уже, а там що Бог дасть. Не вміли шануватися, так уже повезу, тікайте, чорт вашу душу бери… Куди ти хитаєш, човна не бачив, воїн?

      Ми розмістилися в човні мовчки.

      – У тебе готово, Платоне?

      – Можна.

      – А хмар наперло… Ач, що робиться, Страшний Суд, чи що, починається, – подивився дід Савка на небо і поплював у долоні. Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега.

      Учора раннім-рано на зорі почався наш великий наступ. Щасти ж їм Боже, нашим дорогим бійцям.

      Випадок. Узнав про наступ уже ввечері. Полковий комісар не сказав мені про нього вдень. Не належить мені про такі речі знати. О дружба… О кар’єра!..

      Тісно на Україні. Більш як для двох ніколи місця не вистачало.

      13/V 1942

      Недавно була розмова з П. К. про поетів і письменників. Про страждання.

      – Мені нема діла до їх страждань. Це їхня приватна справа.

      – Вони страждають не з приватних причин, а від народного горя.

      – А… А жити вкупі не дозволю.

      І розселив.

      Незабутнє[56]

      Оповідання

      Цю історію хочеться казати найдорожчими словами, що даються людині в рідкі, неповторні години.

      Хочеться кожне слово помити в українській криниці, де дівчина воду брала, і поставити слова чистими рядами, щоб незабутнє вигравало в них, як сонце на Великдень, і радувало людські серця у великі і трудні часи.

      Хотілось би вишити слова, мов червоні квіти на холодних рушниках, і розвішати рушники в кожній хатині, аби хто на них не глянув, з якого боку не зайшов, щоб вони завжди були непорочними, як говорила колись про себе моя скорбна мати.

      Де вони! Ой вийду я на високу гору і гляну на захід, на Україну. Подивлюсь на перетяте прожекторами небо, перелічу знайомі зорі. Пригадаю літа молодії, коли не топтав я землі ще, а плавав неначе над нею, коли думав ощасливити світ своїми красивими вчинками, як і всякий юнак, і марив про свою улюблену, складаючи слова, а зайняти не смів.

      Багато вітрів прошуміло над головою. Уже і голова сива. І не літаю вже, і близько неначе

Скачать книгу

<p>56</p>

Програма 11-го класу.