LITMIR.BIZ

      Зненацька у цю хвилину заявило про себе моє практичне єство. Я помітив невиразну лінію берега. Я знав берегову лінію як свої п’ять пальців. Виявилося, що ми незначно відхилилися від найкоротшого шляху до Парижа, і довелося взяти трохи південніше.

      Під нами вирувало сіре море. Мені здалося (зовсім божевільна думка), що бурхливий танець хвиль – це сміх старезного діда. Раптом якесь інтуїтивне відчуття почало підказувати мені, що щось не гаразд, і за мить я побачив у чому проблема. У мене закінчилося пальне.

      У голові відразу спалахнула ненависть до царя Лама. «Типовий випадок нерозважливості!» Та це однаково що назвати мене дурнем прямо в очі. Я уявив собі, що він і є морем, що глузливо регоче піді мною.

      Я постійно посміювався зі старого, доброго командира ескадрильї. Не буду славетним льотчиком, та невже? Я ще покажу йому! І це була цілковита правда. Я був не до порівняння кращим, ніж будь-коли досі. І все ж проґавив один з найочевидніших заходів безпеки.

      Раптом я усвідомив, що справи можуть піти вкрай кепсько. Єдине, що можна зробити, це вимкнути двигуни й планерувати вниз до протоки. Та деякі технічні моменти проблеми страшенно мене лякали.

      От би ще нюхнути! Поки ми величезними широкими спіралями падали в море, я примудрився дістати пляшечку. Звичайно, я миттєво зрозумів, що на такому вітрі неможливо вдихнути порошок через ніс. Я витяг корок і встромив язик у горлечко пляшечки.

      Ми все ще були на трьох чи більше тисячах футів над рівнем моря. У мене повно часу для прийняття рішення, подумав я, поки наркотик почав свою дію. Далі я діяв з грандіозним апломбом. Я торкнувся води у сотні ярдів від невеличкого рибальського корабля, який щойно вийшов з Диля.

      Зрозуміло, що нас підібрали за лічені хвилини. Літак причепили ззаду і відбуксирували на берег.

      Моєю першою думкою було: заправитися і летіти далі, незважаючи на абсурдність нашого становища. Та хлопці на березі одночасно зі співчуттям щиро з нас сміялися. У вечірньому вбранні, мокрі, о четвертій ранку! Як у «Гедді Ґаблер» – «так не робиться».

      Та кокаїн знову мені допоміг. Чого, в біса, я маю зважати на чиюсь думку?

      – Де можна заправитись? – спитав я у капітана корабля.

      Він зловісно посміхнувся:

      – Пального тут буде недостатньо.

      Я зиркнув на літак. Чоловік мав рацію. Ремонт на кілька тижнів щонайменше.

      – Вам краще піти до готелю, сер, і вбрати теплі речі. Подивіться, як тремтить ваша дама.

      Це була щира правда. Нічого не вдієш. Ми поволі пішли пляжем догори.

      Звичайно ж про сон не було б мови. Ми були свіжі

Скачать книгу