LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ж то вбили в отій халупі, якщо не тебе?

      Тоді я розповів йому все, як воно було, а він слухав, слухав те й каже:

      – Ну й спритний же ти хлопець! Навіть Том Сойєр і той краще не придумав би.

      Тоді я спитався в нього:

      – А ти як тут опинився, Джіме? Який дідько тебе заніс на острів?

      Він зніяковів і якусь хвилину мовчав. А потім і каже:

      – Мабуть, краще нічого не говорити.

      – Чому, Джіме?

      – Знаєш, є на те причини… А ти мене не викажеш, якщо я розповім тобі всю правду? Ти ж нікому не скажеш, Геку?

      – Та нехай мене грім торохне, коли я кому скажу, Джіме!

      – Ну добре, я тобі вірю, Геку… Я… я втік.

      – Джіме!

      – Пам’ятай, ти обіцяв нікому не казати! Сам знаєш, що обіцяв нікому не казати, Геку!

      – Авжеж, знаю. Раз обіцяв нікому не казати, то й не скажу. Слово індіанця, нікому не скажу! Всі назвуть мене, звісно, підлим аболіціоністом і зневажатимуть за те, що я тебе не виказую, ну й нехай собі, чхав я на них! Я нікому нічого не скажу і туди більш не повернуся – нізащо! Отже, шквар, розповідай!

      – Ну, то он як воно сталося. Стара господиня, цебто міс Уотсон, усе гризла мене й гризла, їй-богу, життя мені від неї не було, а все ж вона завсіди казала, що зроду не продасть мене до Орлеана. Та ось я помітив, що останнім часом до неї вчащає один чоловічок, що неграми торгує, ну, я й занепокоївся. Якось пізнього вечора підкрався я до дверей, а двері ті були трохи відхилені, і чую, як стара господиня каже до вдови, що вона, мовляв, надумала продати мене аж у Орлеан; їй, мовляв, таке зовсім і не до душі, та коли ж за мене дають вісімсот доларів, то де вже там устояти проти такої купи грошей! Удова намагалася відраяти її від цього, мовляв, не треба мене продавати, та я вже й не став дожидатися, чим та розмова скінчиться, а метнувся звідтіль і накивав п’ятами.

      Збіг я з горба – думав поцупити якого човна десь на річці вище міста; але на березі вешталося сила люду, то я й сховався в старій бондарні, щоб пересидіти який час, поки всі порозходяться. Просидів я там цілу ніч. Усе хтось швендяє та й швендяє поблизу! Годині десь о шостій ранку почали пливти повз мене човни, а близько восьмої чи дев’ятої – в кожному з них, чую, тільки об тім і гомонять, як твій батько приїхав до міста й розповів, що тебе вбили. У тих човнах сиділи леді й джентльмени, що їхали оглядати місце вбивства. Часом човни приставали до берега, щоб вони перепочили, перше ніж переправитися через річку; ото із їхніх розмов я й довідався про вбивство. Мені було дуже шкода, що тебе вбили, Геку… Але тепер, звісно, вже ні.

      Я пролежав під стружками цілий день, добре зголоднів, але нітрохи не боявся; я ж знав, що стара господиня й удова підуть відразу по сніданкові на молитовне зібрання й проведуть там цілий день; вони подумають, що я вранці, як і завжди, погнав худобу на пашу, отож мене кинуться шукати аж увечері, як уже зовсім смеркне. Та й слуги також нічого не помітять, бо кожне з них тікає погуляти, поки старих немає вдома.

      Ну так от, тільки-но стемніло, вийшов я звідтіля та й подався берегом проти води і пройшов милі зо дві, а може, й більше, – там уже й домів ніяких не було. На цей час я обміркував, що мені робити.

Скачать книгу