Приятель небіжчика - Андрій Курков

Скачать книгу

я не був надто потрібний, або просто інтерес до фотографування в моїх друзів пропав. Я відклав два фото, де я був зображений великим планом. На одному – у Пущі-Водицькому парку, з пляшкою білого портвейну, на другому – на пікніку десь у Святошині, біля ватри, що палала чорно-білим вогнем. Підійшовши до дзеркала і порівнявши себе сьогоднішнього з собою на світлині, я зрозумів, що передавати таке можна тільки в тому випадку, якщо я не хочу бути впізнаним і знайденим. Що ж робити? Десь ще лежали вісім фото «три на чотири», котрі я зробив років три тому в несправдженій надії піти на курси водіїв і одержати права.

      Випивши розчиненої кави і запхнувши фото назад у коробку, я рушив до найближчої фотомайстерні.

      Старий-фотограф замучив мене претензіями до мого підборіддя.

      – Ви хочете бути красивим чи для чого ви фотографуєтеся? – нарешті вирвалося в нього, коли я пробурчав щось невдоволене.

      Нарешті, клацнувши апаратом на тринозі, він попросив прийти по знімки за три дні.

      – Даруйте! – взявся я благати. – Мені вони потрібні завтра. Конче завтра.

      Він стенув плечима.

      – Дуже потрібні?

      – Так.

      – Ну, приходьте завтра по обіді. Але що-небудь принесіть за терміновість. Я ж грішми не прошу – кому вони зараз треба?!

      Не повертаючи додому, я пішов на трамвайну зупинку. Вирішив поїхати в центр і потинятися. Саме потинятися, як я, власне, тинявся все життя. Без особливої мети, не поспішаючи, заходячи до кав’ярень і розшукуючи в черзі знайомих.

      Допіру на Хрещатику я зрозумів підсвідому мету сьогоднішнього тиняння: треба «підготувати поради» для Кості. Тобто повідомити йому, в яких місцях і в яку годину дня його майбутній клієнт буває. Отже, слід вирішити, у яких кав’ярнях найчастіше буваю я. Але водночас визначити ці кав’ярні й потім ходити по них, очікуючи пострілу в спину чи в потилицю, було заняттям не з приємних. Психомазохістом я не був. Треба було придумати для себе щось гуманніше.

      Я піднявся на Велику Житомирську й опустився в підвальну кав’яреньку біля хлібного. Там було похмуро і безлюдно. Взяв каву і почав думати.

      Після третьої філіжанки думки вишикувалися до бою і штурмом узяли поставлене завдання. Я й сам запишався ними, ніби вони жодного стосунку до моєї голови не мали. Усе геніальне просте, – це ще раз доведено. Я знав, що треба було робити, і полегшення від цього навіть послабило дію кофеїну на організм. Я розпружився.

      Залишалося тепер лише вибрати кав’ярню, в якій я хочу бути вбитим, і час для цієї ефектної події. Звичайно, вбивати в громадському місці – нелегко. І зникнути потім, піти непоміченим – теж складне завдання, але то вже не мої проблеми. Він професіонал – нехай це доведе. Хоча, якщо таки схоплять і з’ясують, що він просто убив коханця чиєїсь дружини, – моя посмертна репутація дуже постраждає, і смерть моя стане більш анекдотичною, ніж трагічною. Ні, треба створити йому всі умови, щоб він пішов непоміченим.

      Щоб ніколи не знайшли мого вбивцю й ніколи не розкрили причину злочину. Але як? –

Скачать книгу