LITMIR.BIZ

      Двері з грюкотом розчиняються, і п’ятеро людей вриваються в камеру, наставляючи на нас пістолети.

      Адам скочив на ноги, а я немов закам’яніла. Забуваю вдихнути. Я вже так довго не бачила стільки людей, що миттєво тупію. Я мала б кричати.

      – РУКИ ВГОРУ, РОЗСТАВИТИ НОГИ, МОВЧАТИ. НЕ РУХАЙТЕСЬ, І МИ ВАС НЕ ЗАСТРЕЛИМО.

      Я досі непорушно застигла на місці. Я маю рухатися, підвести руки, розставити ноги, я маю згадати, як дихати. Хтось штовхає мене в шию.

      Лунає ще одна команда, немов той собачий гавкіт, приклад чиєїсь гвинтівки б’є мене в спину, і мої коліна стукають, коли я падаю на підлогу. Я нарешті хапаю кисень із присмаком крові. Здається, Адам щось кричить, а моє тіло пронизує такий гострий біль, якого я ще ніколи не відчувала. Я не можу поворухнутися.

      – Ти що, не зрозумів, СТУЛИ РОТА?

      Боковим зором я бачу дуло пістолета за два дюйми від Адамового обличчя.

      – ВСТАВАЙ, – підкований залізом черевик дає мені копняка під ребра – швидко, сильно, безжалісно. Я не можу ковтнути, здушені стогони трусять моє тіло.

      – Я сказав, ВСТАВАЙ.

      Другий удар у живіт – сильніше, швидше, безжалісніше.

      Я не можу навіть видихнути.

      Вставай, Джульєтто. Вставай. Якщо ти не встанеш, вони застрелять Адама.

      Я змушую себе звестися на коліна й опираюся на стіну позаду себе, подаючись вперед, щоб віднайти рівновагу. Мої нутрощі омертвіли, кістки тріщать, шкіра, немов те сито, побита шпильками й голками болю. Нарешті вони прийшли мене добити.

      Ось чому вони помістили Адама в мою камеру.

      Адам тут, бо я виїжджаю, бо вони забули мене прикінчити вчасно, бо хвилини мого життя добігають кінця, бо сімнадцять років – забагато для цього світу. Вони збираються мене вбити.

      Мені завжди було цікаво, як саме це станеться. Мені булоцікаво, чи зрадіють батьки.

      Хтось регоче.

      – Подивіться на цей нікчемний шматок лайна.

      Я навіть не знаю, чи це вони звертаються до мене. Усі сили йдуть на те, щоб тримати руки вгорі.

      – Вона навіть не плаче, – додає хтось. – Зазвичай дівчата починають благати про милосердя.

      Зі стелі на стіни починає стікати кров. Я думаю, чи довго ще зможу дихати. Я не розбираю слів, не розумію звуків, лише відчуваю, як кров приливає до голови, а губи наливаються, немов два шматки бетону, що я не можу зрушити. Мене штовхають уперед, приставляючи пістолет до спини. На мене падає підлога. Мої ноги летять у напрямку, куди я не встигаю ступити.