ТОП просматриваемых книг сайта:
Голос перепілки. Марія Ткачівська
Читать онлайн.Название Голос перепілки
Год выпуска 2018
isbn 978-617-12-5162-5,978-617-12-5163-2
Автор произведения Марія Ткачівська
Жанр Современная русская литература
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Хочеш подивитиси на дитину? – тримає Стефку за руку Варвара.
Дитина? Яка дитина? Стефка міцно спирається на руки й наструнчує спину. Її натомлене тіло не пручається. Вона вже майже не відчуває болю. І нічого не відчуває. Її втомлені сині очі спантеличено дивляться на Варвару: «Се я?»
До Стефки поволі приступає пам’ять. На покуті лежить маленький згорточок, завитий у Варварину хустину. Він не рухається й не подає жодних ознак життя. «…добре», – шепоче Стефка подумки, поволі набираючи в груди повітря. Мало-помалу підводить до образів очі й завмирає. Далі простягає руку, торкаючись повітря в напрямку згортка.
Її серце калатає, як дзвін біля Рожнівської церкви, що його чути мало не до Косова. Як звестися на ноги? Поволі переставляє одну ногу, другу, торкається долівки. Варвара підставляє їй плече. Стефка робить крок, другий, п’ятий… Розпростирає руки, як знесилені крила. Повільно шукає рівновагу і, як підбита перепілка, ступає до печі. За якусь мить вона вже стоїть біля маленького згорточка, провівши в повітрі рукою. «Не дихає. Добре».
Варвара міцно тримає Стефку за лікоть. Другою рукою простягає їй свою велику вовняну хустку.
– Я обів’ю тобі груди. Застудишси.
– …хо-чу застудитиси, – якось дивно шелестять Стефчині вуста. Дівчина незграбно обертається до згортка й знову проводить рукою в повітрі. – І він хоче, правда?
– Ти хоч думай, шо мелеш. Добре, що живов лишиласи, – отямлює її Варвара.
– Ні дівка, ні жінка, – шепоче про себе Стефка. – Ні дівка, ні жінка. Тепер люди ще більше плювати будут. А на него не будут. Не… Будут…
На покутті щось крекоче. Стефка обертається, виструнчується, як жердина, і простягає поперед себе руку.
– Живе. Жи-ве! – поволі тягнеться пальчиком до червоного личка. – Жи-в-е! Дєкувати Богу!
І тут їй раптом провиднюється світ. Хапається за вітер, за хмари, за ялиці, за гори над Рожневом. Вцілює блискавка десь аж під серце: «Божечку, то моя дитина!» Стефка опускається на лавицю, незграбно бере маленький згорточок і невміло пригортає його до себе. «Жива!» І прориваються в ній усі її болі, і спливають у бистрінь Черемошу всі її жалі. Усе те, про що мовчала всі ці місяці. По щоках один за одним збігають струмочки сліз. Безпорадною пташкою вона хилиться до безпомічного крихітного згорточка. «Хлопчик». Знову й знову пригортає до себе той згорточок і жебонить.
– Колисочка нова-нова, колиска з горіха.
Колишисі в колисочці, мамина утіхо.
А як я сі постарію, на кого сі лишу?
А на тую дитиноньку, яку я колишу…
– бринить ледь чутний тоненький голос утішеної перепілки.
Стефка підводить очі до Бога. Він тут, на стіні, і там, за вікном, за вже вицвілим місяцем, за небом і за ніччю, за ранковою зорею й за її долею. «Дай й’му щісливу доленьку,