LITMIR.BIZ

      Територію притулку було обведено височезним парканом. Підвода зупинилася біля самісіньких воріт.

      – Приїхали! Косів! – сказав фірман. – Ви що, позасинали?

      Діти поволі повистрибували з підводи, тримаючи в руках свої клунки. Фірман відчинив ворота. То було велике чистеньке подвір’я з криницею посередині. Біля самісінької загорожі – два великі будинки зі свіжопофарбованими коричневими дверима. Мартин бачив, як відчинилися двері і їм назустріч вийшла приємна усміхнена жінка в біленькій блузці, коричневій спідниці та коричневих черевичках на високих підборах. Таких Мартин іще ніколи не бачив. На її шиї розвівалася тоненька, майже повітряна хустинка. Густе чорне волосся спадало на чоло. Жінка поправила волосся, причепурила на шиї хусточку й ще раз усміхнулася.

      – Проходьте.

      Спершу всіх обчикрижили під бубон, відтак повели до лазнички. Лазничка була схожа на справжню кімнатину. Усе тут було охайно й чисто. На лавках стояли мідниці з водою, поруч – мило й рушник.

      Жінка в халаті принесла гарячої води й хлюпнула в кожну мідницю. Це була пані Зося, «люб’язна ляґерова», як її тут називали. Саме вона найбільше піклувалася про новеньких. У неї було темне коротке хвилясте волосся й м’які зелені очі. Таких Мартин ще не бачив. Пані Зося розмовляла з усіма дуже люб’язно – хлопець досі й не підозрював, що можна бути таким обхідливим із кожним.

      – Охайність і чистота – дзеркало притулку. Роздягайтеся! – звеліла пані Зося. – Вбрання скидайте он туди! – показала на кут, де лежав сплющений порожній мішок.

      Мартин поквапом заховав картуза за плечі. «Не віддам!» – прошепотів він подумки. Далі нишком присів і поклав картуз під лаву. Здається, ніхто не помітив. Крім зизуватого хлопця (згодом Мартин дізнався, що то Іван Лаба). Але той не встиг ще пустити пари з рота, як Мартин наступив йому на ногу й показав кулака. Хлопець засичав і показав кулака у відповідь. Хіба Мартин міг це витримати? Він підвів руку, щоб нарешті вперіщити Іванові щигля, як раптом до лазнички ввійшов молодий, невисокий пан в уніформі. Степан опустив руку.

      – Добридень! – привітався чоловік.

      Ніхто нічого не відповів.

      – Добридень, – ще раз проказав пан в уніформі, оглядаючи хлопців. – Коли до вас вітаються, треба відповідати, ясно? – Тепер він уже не виглядав таким ґречним, яким видався спочатку. Та й мова в нього була якась надто панська.

      Він спакував увесь старий дитячий одяг у мішок, закинув собі на плече й зачинив за собою двері.

      Пані Зося поклала на лавку

Скачать книгу