LITMIR.BIZ

Скачать книгу

озивалися до нього моторні дівчиська, одягнені надто легко навіть для ніжної прохолоди літнього вечора. А потім, хвилин за п’ять, біля кав’ярні «Грота» ще одна, третя, із хлоп’ячою стрижкою і зсунутими на чоло великими сонцезахисними окулярами, сказала йому впритул: «Не поспішай так, мене не помітиш!» І він зупинився здивовано, завважив її, тендітну, в усьому міні.

      – Ну? – сказав він, а вона широко усміхнулася й опустила на носик величезні, як тепер здавалося, окуляри, сховавши за їхнім темним склом не просто очі, а майже все обличчя. Тільки усмішка лишилася нижче за окуляри.

      – У тебе є куди йти? – запитав раптом Віктор, не дочекавшись відповіді на своє неконкретне «ну?» І дійсно, на таке «ну?» і відповідати ніяк.

      – Є куди, – кивнуло дівчисько. – Ходім!

      – Стривай, – Віктор підняв руку до свого обличчя, торкнувся вказівним нижньої губи і замислено продовжив – А яка програма? І скільки коштує?

      – У тебе вистачить, – дівчисько знову підняло окуляри. – Сховай, бо загубиш…

      І вона подалася вперед, тонкою рукою дотяглася до лівої кишені куртки, вихопила зелену сотню, що визирала відтіля, помахала нею перед обличчям Віктора, потім згорнула банкноту навпіл і засунула її назад у ліву кишеню.

      – Понтуєш? – запитала вона.

      – Ні, я зроду розтелепа. Тебе як звуть?

      – Світлинка, а тебе?

      – Вітько…

      – Ну що, Вітьку, гайда!

      Вони піднялися до кінотеатру «Дружба». Далі Світлинка вела Віктора нагору Лютеранською до Печерська. Віктор ішов позаду на півкроку й то дивився навсібіч, то розглядав дівчину. Вона раз у раз напівоберталася, перевіряючи, чи не загубився він.

      – Ти чим узагалі займаєшся? – запитала вона, напівобернувшись у черговий раз. Запитала ліниво, без цікавості.

      – Я? – Віктор зітхнув, замислившись. Раптом потрібне слово саме вихопилося з рота. – Я – полярник…

      – Полярник? – здивувалася Світлана. – Їй-їй? Либонь, сидів?

      – Зимував… Чи, власне, літував.

      – На крижині?

      – Майже. В Антарктиді, в експедиції. Знаєш, в України є там дача, «Фарадей» називається. Я там за захист прав пінгвінів відповідав.

      – Дача? В Антарктиді? Кулі ллєш! – засміялося дівча.

      – По-перше, я не люблю такі слова, а по-друге – я не брешу! Я дійсно щойно звідти.

      Світлана раптом зупинилась, її круглі оченята спалахнули.

      – Вже, полярнику, прийшли!

      Віктор озирнувся й побачив, що зупинилися вони перед відкритими навстіж воротами дитсадка. Вуличні ліхтарі насилу підсвічували пісочниці й гойдалки. У вікнах двоповерхового будинку не світилося. Віктор перевів погляд на Світлану, потім ще раз зизим оком – на дерев’яні навіси біля дитячих майданчиків. У думках зринула підозра, що Світлана збирається «почастувати» його підлітковою романтикою вулиці. А йому цього не хотілося. Відкритий простір – чи то в Антарктиді, чи то в центрі Києва – він не полюбляв. Особливо коли над цим простором залягала темрява.

      – Ну й що далі? – запитав Віктор і в голосі пролунало легке роздратування. –

Скачать книгу