Край битого шляху - Роман Іваничук Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)

Скачать книгу

засичав Владек, його вродливе обличчя перекосила злоба. Його очі зустрілись з переможним поглядом Костельніцького.

      IX

      Кривда отямився від раптового й несподіваного щастя тільки на другий день. Приплив гарячих почуттів і щастя паралізували його волю, все перевернулось догори дном, розметалося, збурилося у рожевому хаосі.

      Прокинувшись другого дня, Антін оглядівся по своїй кімнаті. На мить радість щезла, залишивши слід гіркоти.

      «Злидні…»

      Учора, не розмовляючи й не дивлячись одне на одного, повні спільного щастя, невідомого, бурхливого, вони спішили потішити стривоженого Мохнацького.

      Професор зустрів їх дивно. Голос його тремтів, вигляд був пригнічений. Він фактично не втручається в їхню справу. Дає їм повну волю, його життя вже на схилі, він – порохня і тому не хоче ставати комусь на дорозі. Радить не поспішати зі шлюбом. А коли нетерплячка, то – будь ласка. Кімнати порожні, хоч псів ганяй. І, нарешті, бажає їм щастя, хоч не передбачає його в майбутньому.

      Як зловісне віщування, як привид горя, пролунали слова професора молодій щасливій парі. Вони переглянулись і прочитали в очах одне одного те саме: тривогу перед життям.

      Антін хмарно глянув на Мохнацького.

      – Добре бути вашим учнем, професоре. А більше… важко. З різного тіста ми зліплені.

      Професор стиснув в руках окуляри, які весь час то надівав, то знімав з носа, і рогова оправа хруснула.

      – До дябла… пробачте… зламались. Не говоріть дурниць, Кривда. Вам важко зрозуміти мене, батька. Я дуже поважаю вас… Я захоплений вашою працею і готовий вам допомагати, наражаючись разом з вами на неприємності… Але… Юлечко, вийди, будь добра, ми поговоримо самі.

      – Ні, татку. Говори, я буду слухати.

      – Ти завжди була вперта… Отже… Що я хотів сказати?… Я бачу ваше майбутнє, Антосю… Ви йдете дуже хисткою дорогою. Я не знаю, чи ви доб’єтесь свого. Повіримо, що так. Тільки пам’ятайте: вас завжди матимуть на оці, ви ніколи не будете вільні від ласкавої опіки поліції… А Юля… Вона одна в мене…

      У вікно стукотіли снігові крупинки. Чому так рано почалась зима? Сутеніло. Ніхто не світив. Юля мовчала.

      Антін сказав:

      – Я все зрозумів. Ні з вами, ні з вашою дочкою ніколи мені не йти плече в плече. Я сам не знаю, як і з ким повинен іти в цьому житті…

      Юля енергійно скинула каракулеву шапочку, повернулась до Антона й поклала йому руки на плечі.

      – Антосю, за цей час, що тебе не було, я багато передумала. Твої слова при першій зустрічі примусили мене дивитися на світ зовсім інакше. Я думала. Я не бачила життя, але… татку, вибач мені… не хочу я того життя, що всміхається дочці професора… Широкі знайомства, успіх на балах, вишукані манери світської дами… Як це, мабуть, бридко! Мамуся наша була така проста, ти роботяга, татку. Чому я повинна жити твоєю працею, а не шукати самої себе в іншому світі? Я все витримаю… Все, якщо ти, Антосю, будеш таким завжди. Якщо не зламаєшся.

      Антін дивився в її темні, вогкі від сліз очі і бачив у них себе, своє

Скачать книгу