Край битого шляху - Роман Іваничук Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)

Скачать книгу

сіни, відчинив двері своєї кімнати. Біля етажерки стояла Юля. Великими очима дивилася на Антона, збентежена, вродлива. Чорні кучеряві пасма вибилися з-під шапочки, розкриті вуста готові були вимовити якесь слово, але в очікуванні мовчали.

      Розхристаний, задиханий Антін підійшов до неї і взяв за руку.

      – Що… що сталося, Юлю? Чому ви…

      – Я прийшла до вас, – промовила вона тихо. – Вам тяжко.

      Приголомшений таким навальним щастям, Антін стояв розгублений. Це було неймовірно. Гарячими устами припав до її рук.

      – Дорога моя…

      VII

      На початку листопада з Владеком трапилася пригода, про яку йому ніколи й не снилося. Це було жахливо. На Валах, у самому центрі, до нього підступила якась жінка й вчепилася за руку. Зморене бліде обличчя й погаслі очі страшно дивились у сутінках на нього, висохлі губи шептали: «Пане, пане!» Владек хотів вирватися від божевільної жебрачки і в ту ж мить прикипів до місця. Пізнав: це була Оленка…

      …Оленка прокинулась. Мале віконце рожевіло, в хату заглянув ранок. Їй щось снилося, проте сон утік, як тільки розплющила очі. Тоді згадала все, що сталося вчора, щаслива усмішка промайнула на устах, очі, сповнені щастя, повернулися в бік Владека… і одразу ж погасли. Біля неї не було нікого. Не повірила. Схопилася з ліжка, кинулася до сіней, скрикнула. Не було нікого. Чи не приснилось усе це їй? Безпорадно оглянулась довкола, схлипнула, і гірка складка залягла в кутику вуст.

      – Дурненьке дівчисько, – прошепотіла до себе, – ти думала, що він зрозумів твоє горе, побачив у тобі людину і залишиться з тобою… Нерозумна…

      Щось зашелестіло під її руками. Підняла край подушки і побачила гроші.

      – Заплатив… Змилувався… Милостиню дав і втік… Втік, щоб не бачити мене, окаянної!

      І заридала, припавши до подушки.

      Змучена, бліда, кволо підвелася з ліжка. Побачила себе в дзеркалі. Може, вперше в житті побачила себе такою, якою була насправді. На неї дивилася не та кокетка, що примруженими очима, закинутою назад головою і відкритими грудьми заманювала до себе чоловіків, – повні горя голубі очі з докором і нерозумінням дивилися з дзеркала на свою двійницю і питали:

      «Що ти зробила з себе, сестро?»

      Тремтіла вся і мовчки відповідала:

      «А як же жити?»

      Читала відповідь, невмолиму, страшну:

      «Краще умри».

      Здригнулася від цієї думки, затулила руками обличчя й одвернулась.

      «Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»

      Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…

      Найми в місті. Стара пані на кожному кроці штовхає, немов для потіхи. Так тривало довго. Не витерпіла. Кров’ю з розбитої губи плюнула в очі пані. Побита, скривджена, ще зовсім мала, ходить від дверей до дверей, просить хліба.

      Знову найми. Їй шістнадцять років. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапає її в темних сінях, скручує руки. Пручається. З усієї сили б’є його в гладке обличчя.

      Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тільки тіло стало вже важке; ходити трудно. Біля ратуші стоїть жовнір. Темна ніч. Манить його пальцем

Скачать книгу