Архе: Монолог, який усе ще триває - Любко Дереш

Скачать книгу

«плазма» попускає тому, шо «плазматики» втікали від неї? Розумієш, вони дозволяли, щоби їх попустило! Якби видець не боявся крижаної свободи, яку пропонує архе, він пірнув би в краплі раз і назавжди. Як ті, з Клану Архе. А люди, яких я знав, не могли витримувати її просторої простоти, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш…

      Терезка знизала плечима.

      – Але є люди, які присвятили себе вивченню природи таких галюцинацій. Серйозно. «Архе-8». Це прості люди. Але вони вміють видіти так само, як це видно під «архе». Тому я їх так назвав. Архе-8.

      – А чого вісім? Їх шо – восьмеро?

      – Нє. Скорше думаю, чотири. Але вісім – це чотири, побачене в дзеркалі. – Затяжка. Свист. Видих. – А це вже підводить нас до теми паліндромічної реальності й ноонів. Я не розказував тобі, шо таке ноони?

      Пауза.

      – Я розкусив їх, – упевнено закінчив Антон і рукою з папіросом відсік щось у повітрі.

      Терезка змовчала. Події останніх десяти хвилин змішалися у безконечний, невідчитуваний паліндром. У голові стогнало щось: «Ноон! Ноон!».

      «Ну мене й причандалить!» – подумала Температура. Вона вловлювала стільки площин різних значень, скільки тіло наважувалося сприймати. Терезка відчувала, що віжки можна відпустити – але хто зна, шепотів страх, хто зна, чи не загубишся ти так само, як Буба.

      Затяжка. Свист. Видих.

      У фокусі – Антон. Повільніше: затяжка… свист… видих…

      Антон втупився в неї примруженими очима й знавісніло затягувався цигаркою. У Температурі бурлило незрозуміле бажання полоснути його по очах кігтями. До дідька, звідкіля стільки неприязні?

      Затяжка. Свист. Видих.

      Затяжка.

      Свист.

      Видих.

      Памороки в голові та пальцях. Форсоване дежав’ю. Довкола – суцільне дежав’ю без кінця-краю.

      Щоби не випасти з себе, Терезка охопила руками коліна. Вона зауважила, що в такій позі відстежувати думки зручніше. Здалося навіть: трохи пильності, й вона спіймає момент дежав’ю за зябра, як старого сома.

      Тим часом щось посувало її все далі вбік і вбік, наче хвиля за хвилею, свс, свс під час відпливу. А ще цей Антон, – теревенило далі її я. – Чому він раптом зробився таким напружним? Чому довкола все так дратує? Ускладнення. Безупинне ускладнення значень. Чому предмети такі неживі і незграбні? Чому все довкола так підозріло не відповідає своїм назвам? Наче дехто свідомо паралізує текст, морить речення етером і викладає бідачок на папір напівзомлілими кириличними ціп’яками.

      Затяжка. Ссссвиссст. Видих.

      – Але навіщо це їм? – відкрила вона рота і мов впустила в себе чергову порцію нудоти від присутності Антона.

      (чекай, а про кого це ми? Я вже забула)

      Як може людина, щойно тобі приємна, в такий короткий час

      (ссссвиссст)

      зробитися нестерпною? (О, диви як розгойдує – ніби на хвилях!)

      Затяжка. Ссссвиссст. Видих.

      Терезка встигла подумати: «Який він усе-таки сопляк!».

      Антон

Скачать книгу