ТОП просматриваемых книг сайта:
Чужинець. Сімона Вілар
Читать онлайн.Название Чужинець
Год выпуска 2006
isbn 978-617-12-4335-4, 978-617-12-4601-0, 978-617-12-4599-0, 978-617-12-4600-3
Автор произведения Сімона Вілар
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Куди йдеш? Геть!
І, бачачи, що вона сторопіло мовчить, один з них пояснив:
– Моровиця в окрузі. Верхогризка[34] косить людей цілими селами. Тому й не можемо нікого прийняти.
– Моровиця… – тільки й пробурмотіла Карина.
Так, авжеж, у домі старости про те подейкували. Утім, моровиця десь далеко була, терпейських лісів не сягнула. Моровиця – це єдиний час, коли навіть священний закон Рода щодо гостинності втрачає силу. Але що ж їй тепер робити?
Карина дивилася на волхвів, змучена, втомлена, у лахмітті. Адже волхвам відомо, хто вона. Так вона їм і сказала: мовляв, не признати мене не можете, а не допоможете – не прощу. Бачила, як вони перезираються. «Теж мені, волхви всемогутні».
– Зі мною двоє малих дітей і поранений староста з Мокошиної П’яді. Там набіг був…
– Знаємо.
– Знаєте?
Вони немов зніяковіли.
– Мокошину П’ядь би не зачепили, але там жінки самі винні. Дружинники Дира тільки подивитися хотіли. І ти винна. Кара ти. Ні Боригору від тебе не було радості, ні Родиму. Та й у своє селище ти лихо принесла.
Коли таке говорять волхви віщі, можна збожеволіти. Та Карина вже не була тією наївною дівчинкою з терпейського племені. І замість того, щоб заголосити, завити і прохати волхвів її, таку погану, геть прогнати, сама пішла в наступ. Що ж таке: вони її звинувачують, а слід ворогів радимичів, дружини Дирової, так і в’ється навколо їхнього капища? І чи це не волхви, аби відкупитися від киян-находників[35], відпровадили тих до багатого селища терпеїв?
– Зла ти, – прорік нарешті один з волхвів. – Кара.
– Карою я стану, якщо ви мене не послухаєте та не допоможете. А я вже розповім, як ви змогли Дира від себе відвадити.
Та сама вже розуміла, що перегинає палицю. Що, як уб’ють її зараз тут служителі Рода, а всі вирішать, що і її, красуню Карину, згубили Дирові люди в терпейському поселенні. І доки волхви злісно шипіли, що, мовляв, нічого ти, дівко, не доведеш, вона вже їм змову запропонувала. Скинула із зап’ясть карбовані, у квітах склицевих наруччя і, простягнувши їх волхвам, запропонувала: вона піде геть, але заплатить їм за те, щоб прихистили дітей та її дядька.
Волхви пристали на це. Сказали, що візьмуть по наруччю за кожну дитину. А Збуд…
Карина наполягала:
– Він же очей позбувся… Груди кровоточать.
Але староста сам обізвався ззаду:
– Та за себе проси. Мене ж облиш. Моя смертна година недалеко. Чи не однаково, де вона настане…
Ох і накричала б на любого дядька Карина, аби не такий слабкий був. А волхви так і вхопилися – мовляв, така остання воля помираючого. Карина ж одне знала: вона не вона буде, якщо любого Збуда покине, якщо не зробить усе, щоб урятувати його. Ось і залишилася з ним.
– Завжди впертою була, – ледве прошепотів Збуд.
Вона не відповіла. Дивилася, як волхви забирають хлопчиків. Думала про те, що на них чекає. Чи