LITMIR.BIZ

Скачать книгу

скоро навіть жарко стало, хоча була тільки в сорочці, в’язаній безрукавці та поньові[30] з вишитим подолом. А на руках недоречними, навіть блюзнірськими зараз видавалися дорогі наруччя з каменями, оздоблені різнобарвними склицевими[31] квітками, на шиї кілька разків коштовного намиста – усе, що лишилося від колись князівського життя. Та й чи було те життя насправді?.. Тепер Карина радо обміняла б усі ці багатства на потерту бараницю, щоб укрити дітей, самій прикритися від холоду. Довелося Карині з односельців останнє стягувати, напинати на дітей зашкарублі від чужої крові сорочки, одну поверх іншої. Адже скоро зовсім споночіє, тоді вже напевно холод дошкулить. Чимось укрила, вкутала непритомного Збуда. Решту ганчір’я надягла на себе, не думаючи, який у неї жахливий вигляд: уся в попелі, у страшному скривавленому лахмітті, розпатлана, але з багатим княжим намистом на шиї. Карина сховала його за пазуху, шию до підборіддя обмотала обривками чиєїсь пухнастої шалі. Як же славилася колись Мокошина П’ядь майстринями плести з вовни місцевих кіз такі ось розкішні м’які вироби!.. Більше цього не буде. Бо немає більше Мокошиної П’яді…

      Вона все ж розплакалася. Накрила останні покладені у ряд тіла гіллям. Усе. Більшого зараз вона для них не годна зробити. А що зробить – то це вирушить услід призахідному сонечку. Шлях вона знає, йтиме, поки не дістанеться до найближчого капища бога Рода. Мешканці Мокошиної П’яді волхвам цього капища завжди великі треби приносили, тож ті не посміють відмовити їй у захистку.

      Карина уклала нерухоме дядькове тіло на зрубані серпом лапи молодих сосонок, спорудивши щось схоже на мисливські волокуші. Зробивши з ганчір’я посторонки, упряглася в них. Коли зрушила з місця волокуші, Збуд усе ж застогнав, мовив:

      – Залиш мене, Карино. Біла[32] вже біля мене. Ти краще про дітей подбай.

      Вона навіть не обернулася, тягла по снігу волокуші, лише гукнула на Бузька з Гудимом, щоб не відставали. На слабкий поклик вуя не відповідала. Карина взагалі була не надто балакуча, а зараз у її сердитій німоті Збуд угадував властиву дівчині впертість. Карина зроду була норовливою, завжди по-своєму чинила.

      Сніг був пухкий, глибокий. Вона відчула, що втомлюється, але заборонила собі зупинятися, лише іноді озиралася на дітей. Скільки так зможуть іти малюки, що мають сім і чотири рочки? Нічого, як утомляться, додумаються покликати чи прилаштуються біля батька на волокушах. Першим не витримав старший, вередливий Гудим. Карина тільки зціпила зуби, коли посторонки волокуш сильніше врізалися в плечі. Бусько – той довше дибав, доки Карина сама, побоюючись, що хлоп’я відстане, веліла йому примоститися поруч із батьком і братом.

      Збуд іноді тихенько постогнував. Осліплений, він не бачив сонця, але запитував у Гудима: чи високо світило? Карина й сама розуміла, що часу в неї обмаль – лише до перших сутінок. Щоб не піддаватися похмурим думкам, знову поринула в минуле. Пригадала, як колись, іще дівчинкою, бігала тут зі Збудовими синами, пізніше полювала

Скачать книгу