LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Ти ж пам’ятаєш про перше правило? Пам’ятаєш, у Дакоті я сказав тобі про перше правило?

      Ось одне фото за 2015-й: Камілла сумно дивиться убік. Вона сидить у вуличному кафе десь у Парижі. На столику стоїть келих червоного вина. Це перше фото, на якому вона в окулярах. Тут на ній яскраво-червоний кардиган, у який вона щільно загорнулася. Мабуть, вечір видався прохолоднішим, ніж вона очікувала. На губах у неї нещира посмішка.

      – Перше правило, – втомлено відповідаю я, – не закохуватися.

      – Саме так, Томе. Не закохуватися. Це найдурніша помилка.

      – Слухай, не хочу поводитися неввічливо, але чого ти телефонуєш? Я тут намагаюся вжитися у свою роль, і ти не надто допомагаєш.

      – Роль поденьки?

      Я чую у слухавці зітхання. Потім він відкашлюється та відповідає:

      – Колись у мене був знайомий. Поденька. Канатоходець. Його звали Кедр, як дерево. Дивне ім’я – і людина дивна. Він працював на ярмарку на Коні-Айленд[46]. Вправний був канатоходець. А знаєш, у чому різниця між вправним канатоходцем та невправним?

      – Ні.

      – Вправний живий.

      Він сміється з власного жарту, а потім продовжує:

      – Так ось, він розказав мені свій секрет – як ходити по канату. Зазвичай усі кажуть, що треба розслабитися та забути про висоту. А він каже – навпаки. Головне – ніколи не розслаблятися. Ніколи не вважати, що ти професіонал. І ніколи не забувати про висоту. Розумієш, до чого я? Томе, ти не можеш бути поденькою. Ти не можеш просто розслабитися, бо висота надто велика.

      Я беру телефон та йду в туалет. Намагаюся дзюркотіти тихенько, щоб він не чув.

      – Не забувати про висоту. Зрозуміло. Але я й досі не розумію, чого саме ти телефонуєш.

      Я дивлюся у дзеркало та раптом дещо помічаю. Дещо чудове просто у мене над лівим вухом. Сива волосинка! Уже друга! Першу я знайшов у 1979-му. Десь у 2100-му їх уже стане стільки, що помічатимуть інші люди. Я дуже рідко зауважую якісь зміни у своїй зовнішності, і щоразу мене це страшенно тішить. Роздивившись волосинку, я змиваю та виходжу. Відчуття простої смертної радості не відпускає.

      – Телефоную, коли хочу. А ти маєш відповідати, бо інакше я хвилюватимуся. А ти знаєш, що мене краще не хвилювати, бо я починаю діяти. Не забувай своє місце, Томе. Не забувай, як тобі допомогла наша організація. Так, ми б хотіли знайти твою дочку. Але і ти не забувай. Не забувай, що у 1891-му ти був самотній та загублений, ти не знав свободи. У тебе не було вибору. Ти був просто вбитий горем чоловік, який і сам не знав, хто він. А я дав тобі мапу та допоміг відшукати себе.

      Я і досі себе не відшукав. Але я цього не кажу. Ба навіть більше – я навіть не наблизився до того, щоб себе знайти.

      – Пам’ятай про 1891-й, Томе. Просто пам’ятай.

      Він кладе слухавку, а я роблю, як він сказав. Дивлюся фото Камілли, а сам згадую 1891-й. Тоді моє життя круто змінилося, і я намагаюся зрозуміти, чи мене впіймали у пастку, чи подарували свободу. А може, і те, й інше одночасно.

      Хмарочоси

      Мені

      Подобається

      Що

      Вірші

      Якщо

Скачать книгу