LITMIR.BIZ

      Трохи пізніше телефонує Гендріх.

      – Ну що, як тобі Лондон?

      Я сиджу за маленьким столиком з «Ікеа» та роздивляюся єлизаветинське пенні, що я ношу із собою вже кілька століть. Зазвичай воно просто лежить у моєму гаманці, у поліетиленовому пакетику, але зараз я поклав його на стіл. Я роздивляюся герб, що повільно стирається з поверхні монетки, та згадую, як Маріон міцно стискала її в руці.

      – Нормально.

      – А як робота? Ти… пристосовуєшся?

      Щось у його голосі мене бентежить. Він говорить якось… по-опікунськи. А оце його «пристосовуєшся» звучить дещо глузливо.

      – Слухай, Гендріху, ти мені вибач, але в мене страшенно болить голова. Я знаю, у тебе там ще ранок, але тут уже доволі пізно, і я б хотів завтра встати раніше, аби підготуватися до занять. Тож якщо ти не проти, я б зараз ліг спати…

      – У тебе й досі болить голова?

      – Іноді.

      – Це нормально. Усі ми проходимо через це в середньому віці. Це біль спогадів. Для тебе зараз головне – берегтися. Сучасне життя не надто заспокійливо впливає на мозок. Спробуй менше сидіти за комп’ютером. Очі в нас теж не створені для такого. Взагалі нічиї очі для такого не створені. Крім того, блакитний спектр погано впливає на добові ритми.

      – Саме так, добові ритми. То я краще піду спати.

      – Це дещо невдячно, як гадаєш? – зауважує він після миті тиші.

      – Що саме?

      – Твоє ставлення.

      Я кладу монетку в пакетик та закриваю застібку.

      – Ставлення тут ні до чого. Взагалі ніякого ставлення немає.

      – Я останнім часом багато думав.

      – Про що?

      – Про початок.

      – Початок чого?

      – Нас. Про ті часи, коли я почув про доктора. Коли відправив телеграму Аґнес. Коли вона по тебе приїхала. Коли ми вперше зустрілися. 1891 рік. Чайковський. Гарлем[41]. Хот-доги. Шампанське. Регтайм[42]. Усе це. Я перетворив кожен твій день на день народження. І я досі це роблю. Міг би робити, якби тобі не кортіло жити найбільш нудним життям, яке тільки можна уявити. І якби ти нарешті поборов своє маніакальне прагнення відшукати Маріон.

      – Вона моя дочка.

      – Це я розумію. Але ти тільки-но подивись, які життя в тебе були. Які життя я тобі дав…

      Я на кухні – поставив телефон на режим гучномовця та наливаю собі келих води. Тепер п’ю воду великими ковтками. У голові думки про маму, що під водою випускає останнє повітря. Гендріх продовжує говорити, а я повертаюся до кімнати та відкриваю ноутбук.

      – Я, можна сказати, твоя фея-хрещена, чи не так? Ти був простою Попелюшкою – робив підкови для коней, якщо я не помиляюся? А зараз поглянь-но на себе! Ти можеш мати хоч карету, хоч кришталеві черевички – що схочеш.

      Я заходжу на Фейсбук: нещодавно створив собі сторінку, бо зараз вкрай підозріло, якщо у тебе її немає. Гендріх теж підтримав цю ідею – у нього самого, тобто у пластичного хірурга на пенсії, якого він наразі

Скачать книгу