LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Фронт – VI (згодом 2-й Запорізький) армійський корпус (4-та, 16-та піхотні дивізії), XI армійський корпус (12-та піхотна дивізія), XXXII армійський корпус (101-ша, 105-та піхотні дивізії), XXXIV (1-й Український) армійський корпус (104-та, 153-тя піхотні дивізії), XXXXI армійський корпус (74-та, 113-та піхотні дивізії), а також 9-та (3-тя Сердюцька) та 10-та кавалерійські дивізії;

      Румунський Фронт – X армійський корпус (9-та, 31-ша, 129-та піхотні дивізії), XXVI армійський корпус (65-та, 78-ма піхотні дивізії), 40-вий армійський корпус (2-га, 4-та стрілецькі дивізії);

      Кавказький фронт – V Кавказький корпус (123-тя, 127-ма піхотні дивізії)[7].

      Крім цього, на фронті та в тилу було українізовано або сформовано наново з вояків-українців російських частин понад 30 полків і куренів (батальйонів).

      Українізація не всюди проходила добре: були випадки, коли частини з різних причин від неї відмовлялися.

      Організація українізованих частин на загал не відрізнялася від організації частин Російської армії. Армійський корпус складався з кількох піхотних дивізій (зазвичай 2–3), 1 дивізіону важкої польової артилерії (3 батареї), 1 саперного полку, 1 козачої сотні та інших частин. Піхотна дивізія складалась із 4 піхотних полків, 1 артилерійської бригади (6 батарей) та інших частин. Піхотний полк складався з 3 батальйонів (по 4 роти кожен) і окремих команд (кулеметної, траншейних гармат, розвідувальної, саперної тощо)[8]. Як і в інших частинах Російській армії після Лютневої революції, в українських частинах існували виборні солдатські ради, які мали великий вплив.

      Український військовий рух став одним з важливих аспектів українського національного відродження. Підтримка дій Центральної Ради делегатами Всеукраїнських військових з’їздів (а отже, і величезної кількості солдатів-українців, які цих делегатів обирали) була дуже серйозним фактором у розбудові української державності. Але відсутність керівної ролі Центральної Ради, її незначна увага до питань українізації війська, перешкоди з боку державного керівництва Росії, а також дедалі більший розвал в армії призвели до того, що на кінець 1917 р. українізація армії не дала очікуваного ефекту.

      Кінець 1917 р. був насичений драматичними подіями. Більшовицький переворот у Петрограді докорінно змінив політичну ситуацію в країні. Більшовики прагнули, спираючись на загони Червоної гвардії, що формувалися майже виключно з робітників та розагітованих солдатів, взяти під контроль територію колишньої Російської імперії, в тому числі й Україну. Вже 29 жовтня 1917 р. більшовики розпочали повстання в Києві. Доки війська, які залишались вірними штабу Київського військового округу, та червоногвардійці й солдати, що підтримували більшовиків, билися між собою, 31 жовтня українські частини взяли місто під контроль[9].

      Тим часом ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив, з перервою, 20–30 жовтня 1917 р., висунув вимогу до Центральної Ради проголосити на найближчому засіданні Українську Демократичну Республіку. За такої підтримки військових

Скачать книгу