Стріляй, як дівчисько - Мері Дженнінґз Геґар

Скачать книгу

колеги розповіли, що він перевіряв рівень газу в одній з цистерн за допомогою прив’язаного на довгу мотузку ліхтарика. Нам сказали, що це стандартна процедура – опустити ліхтарик у цистерну й виміряти, скільки мотузки на це піде. Так перевіряють рівень рідини. Очевидно, він послизнувся, коли піднімався чи спускався драбиною. Якимось чином шнур ліхтарика обмотався довкола його шиї, і він випадково повісився. Коли його знайшли колеги, то обрізали мотузку і зробили штучне дихання, але було занадто пізно. І хоч усі ми мали здогадки, як саме він упав, нічого певного ніхто з нас ніколи не дізнається. Для мене світ дуже швидко став потворним і несправедливим.

      Я раптом зневірилася в щасті. Воно надто швидкоплинне, тимчасове. Мине майже п’ятнадцять років, поки я дозволю собі знову бути щасливою.

      З дитинства я обожнювала один вірш – «Висотний політ» Джона Ґілеспі Маґі-молодшого. Для мене він завжди уособлював радість польоту, аркуш із ним багато років провисів пришпиленим до стіни в моїй кімнаті. Одначе після того, що сталося, вірш назавжди став згадкою про тата. Я сподівалася, що він – у кращому від нашого світі.

      О! Я не сплачував серйозних боргів Землі

      І танцював у небі на крилах, укритих сріблом сміху.

      Я ліз драбиною до Сонця, і разом з іншими хапався за живіт від сміху

      На покришених сонцем хмарах, і робив сотню речей,

      Про які ти й не мріяла: крутив кермо, і шугав, і повертав

      Високо в залитій сонцем тиші. Ширяючи там,

      Я переслідував крикливий вітер і кидав

      Свій палкий дар крізь повітряні коридори, якими не ступали ноги.

      Вгорі, вгорі, у довгій, божевільній, палючій синяві,

      На спустошені вітром висоти я поклав легку грацію,

      Де не літає жайворонок і навіть орел.

      І коли я йшов із чистими піднесеними думками

      У високу святість простору, де раніше ніхто не ходив,

      То простяг руку і торкнувся обличчя Бога.

      По Девідовій смерті нікому не вдавалося пробитися до мене. Я облишила навчання й переїхала додому, щоб допомагати мамі, але не думаю, що особливо допомагала. Два роки, які лишилися до закінчення університету, здавалися мені неосяжним проміжком, і я щосили намагалася згадати, навіщо й далі пхатися до своєї мети, коли життя просто відриває від мене все, чого я прагну, лишаючи натомість тільки біль. Потім, через два тижні після Девідової смерті, якраз у розпалі мого свята жалю до себе, мені зателефонували. Подруга приятеля, яка не відала про мою трагедію, розповіла, що в притулку неподалік з’явилася біла німецька вівчарка. Вона знала, що я вже багато місяців хотіла такого собаку, і з радістю сказала, що він зовсім поруч. Я відразу все покинула й рушила в притулок – до собаки.

      Коли я приїхала, працівники притулку похитали головою й вибачилися, заявивши, що я тільки змарнувала час на дорогу. Вони поінформували мене, що ту вічарку годі приручити і що мені треба пошукати іншого пса. Собака був агресивний і хворів на дирофіляріоз, але я все одно почала вмовляти їх дозволити

Скачать книгу