LITMIR.BIZ

Скачать книгу

то рани, завдані якимось знаряддям, що випадково потрапило під руку, не уймають честі враженому, про се ясно й виразно говорять регули поєдинкові. Якщо, наприклад, швець ударить когось копилом, хоч би й дубовим, то не можна сказати, що він його оддубасив. Се я для того тобі кажу, щоб ти знав – хоч нас у цій потребі й побито, та честі нашої не зневажено, бо ті люди лупцювали нас не чим, а киями своїми: скільки собі пригадую, ні в кого там не було меча, шпаги чи кинджала.

      – А я й не роздивився, що в них там було, – сказав Санчо, – бо ледве вихопив свого гартованця, як вони вже мене бучками своїми по плечах благословили, що аж білий світ мені перемінився, а ноги підломились. Отож я впав та й досі лежу; чи то моїй честі поруха, чи ні, то малий клопіт, але боляче дуже, що ті кляті буки мені і в спину, і в пам’ять укарбувалися.

      – Менше з тим, брате Санчо, – потішав його Дон Кіхот. – Нема такого горя, щоб його час із пам’яті не стер, нема такого болю, щоб його смерть не втамувала.

      – Та яке ж горе може бути гірше, який біль болючіший, ніж ті, що їх тільки час із пам’яті зітре, тільки смерть утамує? – вигукнув Санчо. – Якби ще нашому лихові кількома припарками можна було зарадити, то ще півбіди, а то бачу, що і з цілого шпиталю пластиру не стане, щоб нам хоч якось виходитись.

      – Годі вже про те, Санчо, – сказав Дон Кіхот. – Зможися якось, і я зараз на силі зберуся, та навідаймось до Росинанта, як там він і що, бо йому, неборакові, теж добре перепало.

      – То й не диво, бо він же теж мандрований, – відповів Санчо. – Чудно тільки, що мій Сірий живий-здоровий, коли нас так здорово побили, що живого місця нема.

      – Доля і в найтяжчій біді лишає якусь браму рятунку, – сказав Дон Кіхот. – От і тепер: ця скромна животина може замінити Росинанта й довезти мене до якогось замку, де я од ран своїх вигоюсь. І не буде мені неслави, що я на ній верхи поїду, бо з книг пригадую, що добрий старий Силен, пестун і вихователь бога веселощів,[112] теж уїжджав колись до стобрамного міста,[113] сидячи любісінько на гарному своєму ослі.

      – Так то ж, ви кажете, сидячи, – зауважив Санчо. – Інша річ верхи сидіти, а інша річ, мов гною лантух, на сідлі висіти.

      На те Дон Кіхот так йому відповів:

      – Добуті в бою рани честі нікому не уймають, а радше додають, тим-то, друже Санчо, не змагайся словами, а встань краще, як я вже тобі казав, і вмости мене, як знаєш, на осла. Нам треба з цього безлюддя швидше вибратись, поки ніч не облягла.

      – А ви ж мені, пане, не раз казали, – знову перебив його Панса, – що мандровані лицарі звикли мало не цілий рік по всяких пущах та нетрях ночувати, і мають те собі за велике щастя.

      – Се буває тоді, – пояснив Дон Кіхот, – коли інакше не можна або коли вони закохаються. І то щирісінька правда, бо був один рицар, що цілих два роки пробув на скелі, і в спеку, і в студінь, і в усяку негоду, а його сеньйора й гадки про те не мала. А той же самий Амадіс, прозвавшись Милосумом, прожив на голій скелі чи то вісім років, чи вісім

Скачать книгу