Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1 - Мигель де Сервантес Сааведра Бібліотека світової літератури

Скачать книгу

бранка.

      І ще скажу, що та моя тиранка

      Усе ж прекрасна тілом і душею,

      Що сам я винен, що вона гордливо

      І що Амура сила справедлива

      Всевладно править небом і землею.

      Свідомий цього, зашморгом безжальним

      Край покладу я дням своїм печальним. —

      Щоб не страждати більше від безстрастя,

      Пущу на волю вітру тіло й душу,

      Уже байдужу до принади щастя.

      А ти, чия неправність непоправна

      Мені дає на самогубство право,

      Поглянь на серце, вражене тобою:

      Воно тобі покаже ясно й явно,

      Що, змучене і зранене криваво,

      Воно вмирає з радістю палкою.

      Ні, не порушу я твого спокою,

      Не хочу я, щоб мій загин дочасний

      В тобі збудив тривогу чи задуму,

      Щоб потьмарили чорні хмари суму

      Очей коханих небозвід прекрасний.

      Коли почуєш про мою кончину,

      Ти смійся безтурботно в ту хвилину,

      Немов тобі ця вістка найлюбіша.

      Та, мабуть, зайва ця моя порада:

      Ти справді рада, щоб я вмер скоріше.

      Хай вийдуть із жахних глибин Аїда

      І Тантал, вічно спраглий, невситимий,

      І той Сізіф із каменем важенним,

      І з бочкою своєю Данаїди,

      І Тітій з коршаками навісними,

      І Іксіон на колесі вогненнім…[108]

      Нехай своїм стражданням невтоленним

      Мене напоять і в піснях жалобу

      (Коли ця шана подобає грішним),

      І жаль свій виллють із плачем невтішним

      Над тілом, не спорядженим до гробу.

      Хай Цербер,[109] що вартує пекла двері,

      А з ним усі почвари і химери

      Підхоплять тужні співи погребові

      Над тим, хто самохіть цей світ покинув,

      Хто радо згинув жертвою любові.

      О пісне жалю, я прошу востаннє,

      Не говори про муки та страждання;

      Повір, що їй, моїй жорстокій милій,

      Приємне те, що сталося зі мною,

      Й не будь сумною на моїй могилі.

      Хризостомова пісня припала до вподоби всім слухачам, тільки той, хто проказував її, зауважив, що вона ніби суперечить тому, що він чув про Марселину скромність і честивість: адже Хризостом ревнує її, підозріває, нарікає на розлуку, і все те наводить на дівчину тінь, неславить її чесне ім’я. На те Амбросіо, якому небіжчик сповіряв усі найпотаємніші свої думи, відповів так:

      – Щоб вас, пане, ції сумніви більше не бентежили, знайте, що цю свою пісню склав наш бездольник, будучи далеко від Марсели; віддалився ж він од неї по своїй вольній волі, щоб побачити, чи та розлука поширить на нього свій звичайний закон, але закоханця в розлуці все тривожить, усе мучить, і от і Хризостом карався уявними ревнощами й терзався гаданими підозрами так, ніби все те існувало насправді. Це аж ніяк не уймає честі Марселі: слава про її цноту цілком справедлива. Дівчина вона, щоправда, гордовита, часом зухвала аж до жорстокості, та навіть самі заздрощі не можуть і не важаться ні за що її ганьбувати.

      – Коли так, то правда ваша, – погодився Вівальдо.

      Він уже збирався прочитати інший вірш, од вогню одрятований,

Скачать книгу

<p>108</p>

Персонажі давньогрецької міфології, жорстоко покарані богами вічними муками: Тантал, стоячи по шию у воді, не міг утамувати спраги, бо вода відступала, коли він нахилявся попити, а стиглі плоди, що над ним висіли, не міг дістати; Сізіф мусив викочувати на високу гору камінь, який, досягши вершини, щоразу скочувався вниз; Данаїди, доньки єгипетського царя Даная, були приречені вічно наповнювати бездонну бочку; велетень Тітій лежав, простягнувшись, у підземному царстві, а дві шуліки постійно роздирали йому печінку; Іксіон був прикутий до вогняного колеса, яке вічно обертається.

<p>109</p>

Цербер – багатоголовий пес, охоронець входу до Аїду.