LITMIR.BIZ

Скачать книгу

погибель. Леслі. А йа, бля, безпорадний в таких речах. Гірш ніж безпорадний за такої ситуації. Більше шкоди, ніж зиску. Леслі так і не поворухнулась. Йа відчуваю, шо, ма’ть, мені б варто було підійти і втішати її, обійняти. Але в мені викручує й ломить всі кістки. Сам зараз йа не можу нікого торкатись. Натомість йа базікаю:

      – Дуже шкода, Лес… та ніхто не винен… смерть в колисці і все такого… крихітка Зоря… чудесне дитинятко… бля, який жаль… яке, бля, горе… йа тобі кажу.

      Леслі підводить голову й дивиться на нас. Її тонке, бліде обличчя – наче обтягнутий мутною ковбасною плівкою череп, очі – червоні рани, обведені чорними колами.

      – Ти звариш? Марку, мені тре’ вколотись. Мені, курва, вкрай тре’ вколотись. Нумо, Маркі, звари нам пайку…

      Нарешті з мене може бути якась практична користь. Шприци й голки розкидані тут по всій хаті. Йа намагавсь пригадати, які ж машини мої. Кумарний каже, шо він ніколи в світі не користався машиною разом з жодним пиздюком. Суте лайно. Коли почуваєшся, як оце йа зара’, правда в тім, шо тебе таке несильно обходить. Йа беру найближчу машину, яка принаймні не Мотичина, бо він сидів в іншім кінці кімнати. Якщо Мотика досі не ВІЛ-інфікований, тоді наш уряд мусів би прислати в Ліф депутацію статистиків, бо тут не діють як слід закони теорії ймовірностей.

      Йа дістаю свою ложку, запальничку і ватні кульки, а також отой йобаний «Вім» чи «Аякс»[70], які Шнир має нахабство називати ширивом. До нас в цій кімнаті вже приєдналися всі клієнти.

      – Тримайтесь подалі, йобані мої гомосеки, – гарикаю йа і відганяю цих пиздюків, махаючи «геть, геть» рукою.

      Йа розумію, що граю такого з себе Дилера, й почасти сам собі через це огидний, бо це жахливо, коли ’кийсь пиздюк отак тобою попихає. Натомість жоден, хто бодай колись побував у такій ролі, потім не може заперечувати твердження, що абсолютна влада корумпує. Другани відступають назад на кілька кроків й безмовно дивляться, як йа варю. Уйобки мусять почекати. Леслі буде першою, після мене. Це само собою ясно.

      Рекрутування під спідом

Наркодилеми № 64

      – Марку! Марку! Відкрий двері! Йа знаю, шо ти там, синку. Йа знаю, шо ти там.

      Це моя ма. Давненько йа вже не бачивсь з мамою. Йа лежу лиш за кілька футів від дверей, які ведуть до тісного коридорчика, який веде до інших дверей. За тими дверми й стоїть моя ма.

      – Марку! Прошу, синку, прошу! Відкрий двері! Це твоя матір, Марку! Відкрий двері, синку!

      Це схоже на те, ніби мама там плаче. Це звучало, як «укрий… спинку». Йа люблю маму, дуже її люблю, але якось так, що нам обом це важко визначити, люблю її так, що мені трудно, майже неможливо їй це сказати. Але йа все одно її люблю. Так сильно, що не хочу, аби вона мала такого, як йа, сина. Мені б хотілось знайти їй когось іншого. Йа цього хочу, бо не думаю, що нам з нею світять якісь зміни.

      Йа не можу підійти до дверей. Без варіантів. Натомість йа вирішую зварити чергову пайку. Мої больові центри підказують, шо ось-ось вже буде час.

      Вже час.

      Господи, що далі – то гірше.

      У цьому

Скачать книгу