Тінь вітру - Карлос Сафон Цвинтар забутих книжок

Скачать книгу

навіть тхне. Я б сказала, що там щури, згадаєте моє слово.

      – А чи не можна на неї поглянути? Може, ми знайшли б якусь підказку… Я дуже хочу довідатися, що ж насправді трапилося з Хуліаном!..

      – Ні, ні. Я не можу цього зробити. Треба говорити з паном Моліною, він відповідальний.

      Я по-змовницькому до неї всміхнувся.

      – Ви, гадаю, маєте головний ключ. Добре, що ви сказали тому інспекторові, ніби такого немає, – але ж це неправда? Адже вам теж до смерті хочеться побачити, що там відбувається…

      Пані Аврора скоса подивилася на мене.

      – Ви диявол.

      Двері розчинилися, наче відкотився надгробний камінь, – із раптовим стогоном, випускаючи сире, смердюче повітря. Я штовхнув двері всередину, й відкрився коридор, що тонув у темряві. Було задушливо; смерділо сирістю. Спіральні нитки запиленого павутиння звисали зі стелі білою бахромою. Розбиті кахлі на підлозі були вкриті чи то пилом, чи то попелом. Я помітив якісь сліди, що вели до квартири.

      – Святий Боже! – пробурмотіла сторожиха. – Тут брудніше, ніж у курнику.

      – Якщо хочете, далі я піду сам, – сказав я.

      – Це ви так хочете, а не я. Ну ж бо, йдіть попереду, а я за вами.

      Ми зачинили за собою двері й постояли трохи біля входу, чекаючи, доки очі звикнуть до темряви. Я чув нервове дихання жінки й відчував кислий запах її поту. Почувався розкрадачем могил, чия душа отруєна жадобою.

      – Гей, що то за шум? – спитала сторожиха стривоженим голосом.

      Щось тріпотіло у темряві, сколошкане нашою присутністю. Мені здалося, що я на мить побачив, як блимнула бліда тінь у кінці коридору.

      – Голуби, – відповів я. – Вони, певно, залетіли крізь розбите вікно й влаштували тут гніздо.

      – Ці потворні птахи налякали мене вкрай, – сказала жінка. – Але й напаскудили вони тут! Наче востаннє.

      Ми наважилися зробити кілька кроків уперед і таким чином дісталися кінця коридору, де розташовувалася їдальня з балконом. Можна було бачити лише обшарпаний стіл зі скатертиною, що перетворилася на лахміття й була схожа радше на саван. Чотири стільці та пара замурзаних засклених шафок «охороняли» посуд: різноманітні келихи та чайний набір. У кутку проти нас стояло старе піаніно, яке належало матері Каракса. Клавіші почорніли від бруду, стики між ними ледь-ледь проглядалися крізь шар пилу. Фотель із довгим порваним покривалом потроху розсихався біля балкону. Поряд стояв кавовий столик, на якому лежали окуляри для читання та Біблія, затягнута у бліду шкіру й облямована золотом (раніше такі зазвичай дарували дітям у день конфірмації). У ній досі залишилася закладка – шматок пурпурної стрічки.

      – Погляньте, ось фотель, у якому старого знайшли мертвим. Лікар сказав, що він так просидів два дні. Так сумно думати про це: наче собака, сам-самісінький… Не те щоб він не заслуговував на покарання, але ж так…

      Я покрокував просто до фотеля, де Фортюні було знайдено мертвим. Поряд із Біблією стояла маленька скринька з чорно-білими фотокартками – то були старі студійні портрети. Я майже боявся їх торкатись і став навколішки,

Скачать книгу