Ребекка - Дафна дю Мор’є

Скачать книгу

лежала коробка сірників. Я швидко пройшла кімнатою й узяла її. Та щойно я це зробила, до їдальні повернувся Фріс. Я спробувала крадькома запхати сірники до кишені, але помітила, як він здивовано поглянув на мою руку.

      – Вам щось потрібно, мадам? – поцікавився він.

      – О, Фрісе, – зніяковіло мовила я, – я ніде не змогла знайти сірників.

      Він одразу ж запропонував мені ще одну коробку разом із цигарками. Це також мене збентежило, адже я не курила.

      – Ні, річ у тому, що я змерзла в бібліотеці, мабуть, мені тут зимно після закордону, тож просто хотіла розпалити камін.

      – Зазвичай до другої половини дня камін у бібліотеці не розпалюють, мадам. Місіс де Вінтер завжди користувалася ранковою вітальнею. Там уже розпалено. Звісно, якщо ви бажаєте, щоб у бібліотеці також горів камін, я накажу розпалити і його теж.

      – О, ні. Я про це й не думала. Я піду до ранкової вітальні. Дякую, Фрісе.

      – Там ви знайдете папір, ручки й чорнило, мадам. Після сніданку місіс де Вінтер завжди писала листи й розмовляла телефоном у ранковій вітальні. Там також є внутрішній телефон, якщо ви захочете поговорити з місіс Денверз.

      – Дякую, Фрісе.

      Я розвернулася й знову вийшла до зали, мугикаючи мелодію, щоб надати собі впевненого вигляду. Не могла ж я зізнатися йому, що ніколи не бачила ранкової вітальні, що Максим учора мені її не показав. Я знала, що він стоїть у дверях їдальні, спостерігаючи за мною, доки я йду залою, тож мусила якимось чином удати, що знаю дорогу. Ліворуч від великих сходів я побачила якісь двері й безтурботно рушила до них, молячись у душі, щоб вони привели мене до моєї мети, однак, відчинивши їх, побачила, що там була садова кімната, місце, де складали всілякий мотлох: там стояв стіл, на якому збирали букети, біля стіни лежали складені на купу плетені стільці, а на гачку висіло кілька макінтошів. Я вийшла звідти, кинувши дещо зухвалий погляд через залу, і побачила, що Фріс досі не зрушив з місця. Втім мені ані на мить не вдалося ввести його в оману.

      – Ранкова вітальня розташована за головною, мадам, – проказав він. – Зайдіть у двері праворуч, із цього боку від сходів. Пройдіть прямо до спареної головної вітальні й зверніть ліворуч.

      – Дякую, Фрісе, – більше не прикидаючись, сором’язливо сказала я.

      Я рушила довгою головною вітальнею, як він мені й пояснив; це виявилася мила кімната з прекрасними пропорціями, її вікна виходили на галявини, які спускалися до моря. Мабуть, цю кімнату показували відвідувачам, і, роблячи це, Фріс, певно, розповідав про історії картин на стінах і епоху, коли були створені меблі. Звісно, ця кімната була прекрасною, я це розуміла, а ці крісла й столи – ймовірно, безцінними, але, попри все це, у мене не виникло жодного бажання в ній затриматися; я не могла уявити, що колись сидітиму в цих кріслах, стоятиму перед цим оздобленим різьбою каміном, кидатиму на столи книжки. Тут відчувалась формальність музейної зали, ніші якої відгороджені мотузками, а на стільці біля дверей сидить наглядач у

Скачать книгу